Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

мене знає вашої мови.

      Така проста відповідь чомусь збентежила Єрмолкіна. Можливо, він усе ж сподівався, що білети складалися в якихось потойбічних інстанціях. Він більше не сперечався, тільки сказав старому, що його варто б відвести Куди Слід і перевірити документи.

      – Я б не радив вам цього робити, – печально заперечив старий. – Один такий, як ви, симпатичний, перевіряв мої документи, але вже його таки нема.

      Старий поводився нахабно, та Єрмолкін вирішив не зв’язуватись, тільки промимрив «шарлатанство» і, шкодуючи за витраченим даремно карбованцем, став вибиратися з натовпу. Але вибратись виявилося непросто.

      Худий неголений дядько в довгій до п’ят шинелі дихнув на Єрмолкіна перегаром:

      – Батьку, дурку хочеш?

      – Дурку? – здивувався Єрмолкін. – Яку дурку?

      – Та ось, – дядько одвернув полу шинелі, і Єрмолкін побачив протитанкову рушницю з укороченим дулом.

      – Ви збожеволіли, – сказав Єрмолкін і пішов далі. Але, доки він проштовхувався, йому ще запропонували купити орден Червоного Прапора, фальшивий паспорт і довідку про тяжке поранення.

      «Що ж це таке? – думав Єрмолкін. – І де я перебуваю?»

      – Дядечку, га, дядечку, – Борис Євгенович озирнувся. Дівиця з яскраво нафарбованими вустами тримала його за рукав: – Дядечку, ходімо в сарайчик.

      – В сарайчик? – перепитав Єрмолкін, підозрюючи, що за цим приховується щось жахливе. – А, власне, для чого?

      – А для того, – усміхнулася дівиця.

      – Для того?

      – Еге ж, – кивнула вона. – Я недорого візьму, всього півсотеньки.

      – Ви що це таке говорите? – зашипів Єрмолкін, озираючись і наче шукаючи підтримки в довколишніх.

      – А що говорю? – образилася дівиця. – Що говорю? Он за склянку махорки сотню беруть.

      – Ач ти, – втрутився в розмову продавець махорки. – Зрівняла теж. Склянкою махорки сто разів насмалишся, а ти за один раз ген скільки дереш.

      – Ти його, дядечку, не слухай, – відмахнулася дівиця. – Він дурень. Він різниці не розуміє. Ходімо, дядечку, не бійся, я чиста.

      – Та як ви смієте? – багровіючи, підвищив голос Єрмолкін. – Як ви смієте пропонувати мені таке паскудство? Я комуніст! – додав він і вдарив себе кулаком у запалі груди.

      Важко сказати, на що Єрмолкін розраховував. Може, розраховував на те, що, почувши, що він комуніст, весь хитрий ринок збіжиться до нього, аби потиснути йому правицю чи змастити голову єлеєм, може, захочуть брати з нього приклад, наслідувати його в усіх починаннях.

      – А-а, комуніст, – скривилася дівиця. – Сказав би, що не стоїть, а то – комуніст, комуніст. Давити таких комуністів треба! – закричала вона раптом верескливо.

      – А… – сказав Єрмолкін і знову почав озиратися. – Та як же це?

      Він думав, що хоча в присутніх тут людей і переважають приватновласницькі інстинкти, але вони дадуть рішучу відсіч цій ворожій вилазці, та ніхто на подію не звернув ані найменшої уваги, лише однорукий поглянув на Бориса Євгеновича співчутливо:

      – Ходи, ходи, а то ще справді