Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

заспокоював він, поплескуючи її по кістлявій спині, – ти ж знаєш, у мене останнім часом було багато роботи.

      – Останнім часом, – схлипувала вона, – останнім часом. За цей час я могла померти.

      – Ну навіщо ж так. – М’яко відсторонивши дружину, він зазирнув до сусідньої кімнати, котра була, наскільки він пам’ятав, дитячою. Але нічого дитячого, тобто ні ліжечка, ні іграшок, ні самої дитини, не вгледів. Борис Євгенович повернувся до дружини.

      – А де ж наш… – намагаючись пригадати ім’я сина, він пожував губами, – а де ж наш… карапуз?

      Дружина витерла сльози коміром плаття, поглянула на Бориса Євгеновича довгим запитливим поглядом і раптом, здогадавшись про щось, запитала:

      – А як ти думаєш, скільки років нашому карапузу?

      – Три з половиною, – сказав Єрмолкін, але тут же й засумнівався. – Хіба ні?

      – Нашого карапуза, – повільно мовила дружина, – вчора… – вона судомно сковтнула, – взяли на фронт… – І знову заплакала.

      – Нісенітниця якась, – пробурмотів Єрмолкін. – Таких маленьких в армію…

      Він хотів сказати, що таких маленьких в армію не беруть, але спохопився, почав рахувати і вирахував, що син його народився в рік смерті Леніна, тому й отримав ім’я Ленж, що означало Ленін Живий (вдома його ласкаво звали Ленжиком). Отже, зараз Ленжикові… Єрмолкін відняв від сорока одного двадцять чотири… Сімнадцять… Так, сімнадцять років.

      Та як же це трапилося? Єрмолкін машинально засунув руку до кишені й намацав щось липке. Він це липке витяг. Два куплених ним на ринку півники-льодяники злиплися з глиняним півником. Єрмолкін жбурнув їх до грубки. Але звідкіля він узяв, що Ленжикові три з половиною? Саме стільки було йому, коли вони приїхали в Долгов і коли Борис Євгенович зайняв пост відповідального редактора «Більшовицьких темпів». Тоді він був і редактором, і коректором, і складачем. А потім організація друкарні, робота з сількорами, колективізація та інші цікаві події. І треба було пильнувати, щоб не припуститися політичної помилки. Єрмолкін все більше й більше часу проводив у редакції, сидів за столом, палив дешеві цигарки, пив чай вприкуску і водив своїм доскіпливим олівчиком по шорстких рядках, перетворюючи верблюдів у кораблів пустелі, а ліси в лісові масиви чи в зелене золото. Попервах він іноді приходив додому пізно вночі або навіть вдосвіта з блудливим виглядом, наче від коханки, і йшов пізно, коли дружина була вже на роботі, а син у дитячому садку. Але відвідини його ставали все символічнішими, все частіше ночував він просто в кабінеті, скорчившись на незручному шкіряному дивані, аби вранці, квапливо промивши очі, знову засісти за звичне своє заняття, яке поступово з обов’язків перетворилося в непогамовну пристрасть. Тепер здавалося: одірви його од цього шорсткого паперу, од цих нерівно, наче криві зуби, складених літер, він затужив би, як тужать за коханою жінкою та за Вітчизною або ще за чимось таким же високим, і вмер би від цієї безконечної туги. Звичайно, коли б його запитати, він сказав би, і, напевне, щиро, що