Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

як хоче, так і зве, – сказала Нюра ухильно. Їй не хотілося йти проти редактора.

      – Ось бачите, – пожвавішав редактор. – А в нас газета. Ми не можемо називати, хто як хоче. Ви в якій справі? – доброзичливо запитав він у Нюри.

      – Та я за мужика свого, за Чонкіна.

      Почувши це прізвище, редактор відсунув убік склянку з чаєм, випростався і задерев’янілими вустами сказав:

      – Слухаю вас.

      Фенолог Ципін враз зник, наче його й не було.

      – Слухаю вас, – повторив редактор.

      – Та я ось про те, що як же мені бути, – мовила Нюра, наближаючись до столу. – Чонкін – то мій мужик, а прокурор каже, відмовлятися треба.

      – Ну, раз прокурор каже, значить, так і треба зробити, – ствердив Єрмолкіи.

      – Як же ж? – сказала Нюра, похитуючи головою. – Я ж вагітна.

      – Вагітна? – здивувався Єрмолкін. – Це міняє справу. Почекайте, я мушу подумати.

      Він обхопив голову руками, заплющив очі, і схоже було, що дійсно заглибився в роздуми. Нюра дивилась на нього з цікавістю, до якої домішувався і переляк, і повага. Так, обхопивши голову руками, Єрмолкін просидів, може, декілька секунд, але Нюрі здалося, що рахунок ішов на хвилини. Єрмолкін раптом труснув головою і, наче повертаючись до тями, довго дивився на Нюру. Дістав з шухляди чистий аркуш паперу, підсунув Нюрі і мовив тихо:

      – Ось тут внизу розпишіться.

      – Навіщо? – поцікавилась Нюра.

      – Ми тут напишемо замітку од вашого імені, потрібен ваш підпис.

      – Яку ще замітку? – насторожилася Нюра.

      – Ми напишемо, що ви, як майбутня мати, од себе й од імені вашої дитини рішуче відмежовуєтесь від так званого Чонкіна і запевняєте, що майбутнього сина свого чи дочку виховаєте справжнім патріотом, вірним ідеалам партії Леніна – Сталіна.

      – Он воно що, – зів’яла Нюра. – Скрізь одне й те ж.

      – А що вам не подобається? – щиро запитав Єрмолкін. – Це ж усе робиться задля вашого блага. Невже вам хочеться, аби ваша майбутня дитина мала прізвище злочинця, все життя носила на собі цю незмивну пляму?

      – Гаразд, піду, – сказала Нюра, підводячись.

      – Ну, як знаєте. Люди для вас стараються, хочуть зробити, як краще, а ви… Ви знаєте, може, вам ваша впертість здається правильною, може, ви навіть хочете видаватися в очах людей такою собі героїнею, але я вважаю, що поведінка ваша продиктована боягузтвом і тільки ним. Коли б ви дійсно були щирою, ви б сказали: «Так, я помилилась». Ви б відреклися од цього Чонкіна і затаврували його навіки ганьбою. Я розумію, таке рішення важко прийняти, але, якщо ви справжня радянська жінка, ви мусите вибрати, хто вам дорожчий – Чонкін чи радянська влада.

      Нюра дивилася на нього повними сліз очима. Вона не розуміла, чому обов’язково вибирати, чому в крайньому разі не можна сумістити те й інше.

      – Так, – помовчавши, сумно сказав Єрмолкін. – Ви, я бачу, й справді впираєтесь. Мені це, чесно кажучи, не зовсім зрозуміло. Можливо, у мене, з вашої точки зору, дещо застарілі погляди, але я до всього ставлюся інакше, – він підвівся