Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

в газетах прекрасної дійсності. Вони не були червонощокими і не співали веселих пісень. Худі, скалічені, обдерті, з холодним і злодійським блиском в очах, вони торгували чим попало: тютюном, хлібом, кругами макухи, собаками, котами, старими споднями, іржавими цвяхами, курми, пшоняною кашею в дерев’яних мисках і всілякими дурницями. Щось схоже на цікавість ворухнулося в прокислій душі Єрмолкіна, він увійшов до кола цих людей, збурених жадобою наживи, і його завертіло у вирі.

      Однорукий дядько в підперезаній мотузкою куфайці стояв над розв’язаним мішком з махоркою і на все горло вигукував:

      – Тютюнець-кріпачок, посмалив – і на бочок!

      – Самогон-первачок! – вторив йому інший дядько з великим чайником у руці, очевидно, сам він нічого нового придумати не міг.

      Хвацька молодиця у ватяних штанях торгувала двома шматками мила, чорного, як дьоготь:

      – Налітай, дешевинка, розхапали, не беруть!

      Міська стара жінка з гордовитим обличчям тримала на розчепірених руках лисицю з кістяними ґудзиками замість очей і нічого не кричала. Лисиця була вишмуляна, побита міллю, як і сама жінка.

      Молодик у темних окулярах сидів, підібгавши під себе ноги, в пилюці і тримав на грудях плакат:

ПОДАЙТЕ СЛІПОМУ ОТ УРОЖДЄНІЯ І ГЛУХОМУ ДЛЯ УКРАШЕНІЯ НЄЩАСНОЙ ЖИЗНІ ХТО СКІЛЬКО МОЖЕ.

      – Трах-бах-тарарах, приїхав чорт на волах, на зеленім вінику з самої Америки…

      Інвалід на коліщатах і в тільняшці та безкозирці розкидав на брудному вафельному рушнику три карти – два тузи пікових та один бубновий.

      – Кручу-верчу, за це гроші плачу. Руб покладеш – два візьмеш, два покладеш – хрена візьмеш. Помітив – виграв, не помітив – програв. Засікай очима, отримуй грошима. Хто помітить очима – той у лоб отрима. Трах-бах-тарарах… Ну що, батю, – звернувся він до Єрмолкіна, – що очі вирячив? Спробуй щастя.

      – Ні, ні, – сказав Єрмолкін і одійшов.

      В однієї тітки він купив два півники-льодяники, в іншої – глиняного свищика також у вигляді півника для дитини.

      Він уже збирався покинути хитрий ринок, коли це його увагу привернув старий єврей у довгому плащі й заношеному танкістському шоломі. Старий сидів на дерев’яній лавці поруч з кліткою, з якої визирали дві чорні морські свинки. Тут же в землю була увіткнута палиця з прибитим до неї шматком дикту, на якому хімічним олівцем виведені каракулі:

УЧЕНІ МОРСЬКІ КАБАНЧИКИ ЗА 1 КАРБОВАНЕЦЬ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ДОЛЮ.

      – А ви самі, – наблизився Борис Євгенович до старого, – вірите в ці дурниці?

      – Я не знаю, – стенув плечима старий, – я не ворожбит, я – швець. Коли в мене є трохи шкіри, я шию взуття не згірш, аніж мій син Зіновій вставляє зуби. Коли у мене немає шкіри, я заробляю на прожиток чимось іншим.

      – Як же ви можете ворожити, коли самі не вірите?

      – Хто вам сказав, що я не вірю? Я сказав, що я не знаю, але моя жінка Циля вважає, що ці кабанчики дуже розумні, бо вони таки приносять нам трошки грошей.

      Звісно, ні в яку ворожбу, ні в