Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

це? – зиркнув на папірця Голубєв.

      – Тимофійовичу, підпиши, га?

      Рахівник Волков сидів у сусідній кімнаті й однією рукою скручував цигарку, допомагаючи собі плечем і підборіддям.

      З головиного кабінету долинав якийсь гамір. Волков послинив газетку і завмер, наслухаючи. Спочатку він почув голос голови: «Ну, ти даєш!», потім щось сказала Нюра, потім знову голова: «Не можу, і не проси, ніяк не можу. Та ти що, в тюрму мене запроторити хочеш?»

      Відклавши недокручену цигарку, Волков зазирнув до голови. Він побачив заплакане Нюрине обличчя, зніяковіле обличчя Голубєва і почув його голос:

      – Ти зрозумій, Нюро, я б радий, але як же я можу? Я ж голова, я не можу підписувати такі папери.

      Нюра схлипувала, витираючись кінцем хустини. Голова угледів Волкова і поманив пальцем:

      – Ходи сюди. Ти поглянь, що вона мені дає на підпис.

      Волков підійшов до голови, взяв простягнутого йому папірця і повільно, вникаючи у зміст, прочитав:

ДОВІДКА

      Видана Бєляшовій Г. О. про те, що вона дійсно жила з військовим службовцем Чонкіним Іваном.

      – Це ти сама писала?

      – Сама. – Нюра з надією дивилася на Волкова.

      – Це тобі в сільраду треба йти з цією довідкою. А ми колгосп, ми таких довідок не видаємо.

      – Та й у сільраді не підпишуть, – сказав Голубєв.

      – Мабуть, що не підпишуть, – підтвердив Волков, поклавши довідку на стіл.

      – Ну як же не підпишуть? – мовила Нюра. – Я ж не якось там… я ж з їм по правді жила.

      – По правді, по правді, ніхто ж не заперечує, – сказав голова. – Але довідки тобі ніхто не дасть. А ти ось що, – Голубєв підвівся і вийшов з-за столу, – ти йди просто в райком, до Ревкіна просто. І як у кабінет увійдеш, так сумку на підлогу кидай і сама на підлогу кидайся, очі витріщай і кричи… – Голубєв насправді витріщив очі, побуряковів і раптом, зображуючи, як має поводити себе Нюра, завищав: – «Я вагітна!»

      – Ох, батечку! – Нюра зі страху аж присіла. – Перепудив як!

      – Перепудив? Отож-бо! – голова підморгнув Волкову, який споглядав усе без інтересу і без живинки в очах. – Він також перепудиться. На горло його бери. Кричи: «Вагітна! Оддай мені мого Івана!» – кричи.

      – Гадаєш, допоможе? – поцікавилась Нюра. Голубєв поміркував, поглянув на Волкова.

      – Мабуть, що не допоможе, – знехотя визнав.

      – Навіщо ж кричати?

      – А так. Душу одведеш.

      Нюра взяла папірець, сказала:

      – Ну, добре, тоді допобачення.

      Пішла до виходу, взялася вже за ручку дверей, зупинилась.

      – Тимофійовичу, – мовила зніяковіло. – Але ж я й справді теє…

      – Що теє? – не зрозумів Іван Тимофійович.

      – Важка я, – сказала Нюра, червоніючи.

      8

      Дві чи три доби з перервою на ніч просиділа Нюра на лавці перед приймальнею секретаря райкому Ревкіна, котрий то виїжджав на виклик якогось начальства, то сам викликав до себе когось, то проводив якісь конференції,