Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

здригнувся і, одірвавши погляд від ворони, перевів його на лейтенанта, який, звівши над папером ручку, дивився на Чонкіна очікувально.

      – Чиє? – здивовано запитав Чонкін.

      – Ваше, – терпляче пояснив лейтенант і вмочив ручку в чорнило.

      – Наше? – ще більше здивувався Чонкін. Він думав, можливо, самовпевнено, що його прізвище лейтенанту відоме.

      – Ваше, – повторив лейтенант.

      – Чонкіни ми, – скромно мовив Іван і позирнув на лейтенанта боязко – може, щось не так.

      – Через «і» чи через «и»?

      – Через «чи», – сказав Чонкін.

      У кабінеті лейтенанта була цілком весела (не порівняти з камерою) обстановка. Потріскувало полум’я у високій круглій металевій грубці дореволюційного зразка, з написом у вигляді еліпса: «Железоделательный заводь Кайзерлаутерна». Хвилі тепла накочувались на Чонкіна, хилили до сну, і запитання лейтенанта здавалися зайвими і навіть, можливо, недоречними.

      – Рік народження, освіта, національність, соціальне походження…

      – Що, що? – перепитав Чонкін.

      – Батьки ваші хто?

      – Так же ж люди, – відповів він, не розуміючи суті запитання.

      – Я розумію, що не корови. Чим займаються?

      – У гробу лежать.

      – Тобто померли?

      Чонкін позирнув на лейтенанта здивовано: що він, дурний чи так прикидається?

      – Невже живі? – сказав він і скорчив міну, що зображала крайню межу подиву.

      – Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Припиніть блазнювати і відповідайте на запитання, які вам ставлять. Раз батьки померли, то так і треба сказати – померли.

      – Отож… – начебто шукаючи підтримки, Чонкін озирнувся на грубку, далі на портрет Сталіна. – Аби ти питався, які вони, я б тобі сказав: мертві. А ти питаєш, чим займаються…

      – Не ти, а ви, – поправив лейтенант.

      – Ми-и? – перепитав Чонкін, заплутавшись до решти. – Ти про кого питаєш?

      – Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на «ви». Ти мене зрозумів?

      – Зрозумів, – сказав Чонкін, утім, не дуже впевнено.

      – Ну, гаразд, – мовив лейтенант. – Облишмо це. Перейдімо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?

      – Як опинився?

      – Еге ж.

      – У селі Красне?

      – Ну, так, так, – повторив лейтенант дещо роздратовано. – Як ти опинився в селі Красне?

      – Ніби ти не знаєш.

      – Чонкін! – лейтенант грюкнув по столу кулаком.

      – А шо Чонкін, шо Чонкін? – став гніватися й підслідний. – Нібито сам не знаєш, як солдат опиняється де-небудь. Старшина послав.

      – Який старшина?

      – Ха, який! – Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.

      – Ну, оцей-о, – мовив він. – Ну, як його… Ну, Пєсков же.

      – Отже,