Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

наближаючись до Чонкіна, – усе більш-менш ясно. Неясно тільки одне, як ви, радянська людина з простої селянської сім’ї, докотилися до того, що тепер сидите в тюрмі, як це зрозуміти, га, Чонкін?

      Чонкін стенув плечима і хотів сказати, що він і сам не розуміє, як же це справді сталося, але нічого не сказав, бо раптом побачив перед собою цівку спрямованого на нього револьвера.

      – Застрелю-у-у! – завив лейтенант.

      Чонкін інстинктивно смикнув головою і вдарився потилицею об стіну.

      У кабінеті одразу стало ніби незатишно. Від револьвера йшов дух рушничного масла і смерті.

      – Зараз, суко, падло, випущу в тебе всю обойму! – звірів на очах лейтенант. – Та я тебе… в рот, і в ніс, і в печінку!..

      Тут автор вимушений зупинитися у повному безсиллі. Боячись образити моральні почуття читача, він і подальшу мову лейтенанта не може відтворити інакше, ніж крапками, а окремі прийнятні слова, що випадково в ній траплялися, наводити нема ніякого резону, бо, вирвані з контексту, вони не передають ні глибини, ні яскравості, ні навіть смислу вжитих у даному випадку висловів.

      Сидячи на табуретці, Чонкін намагався ухилитися від револьвера. Він одкидав голову і вдарявся потилицею об стіну. Цівка револьвера плавала перед очима, двоїлася, троїлася і викликала в переніссі відчуття нестерпної сверблячки. Чонкін морщився. Верхня губа його при цьому мимоволі задиралася, повзла до носа, відкриваючи рідкі зуби, що ніколи не знали щітки.

      Червоне од збудження обличчя лейтенанта то затуляло, то відкривало портрет Сталіна з дівчинкою па руках. Сталін посміхався дівчинці і одним оком співчутливо косував на Чонкіна, ніби кажучи йому: «Ти ж бачиш, що він психічно ненормальний, ти вже краще не сердь його, не впирайся, а кажи одразу, як є».

      Чонкін і не впирався зовсім, але зо страху у нього запав язик і не міг виштовхнути зовні жодного слова. Лейтенант же сприймав мовчання підслідного як нечувану нахабну впертість. І хоч би чоловік був, а то так, незглеба якийсь, з котрим, аби не обставини, можна чинити все що завгодно: можна посадити, можна розстріляти, а можна й просто випустити в ліс, на свободу, нехай живе собі на дереві, як мавпа.

      – Встати! Сісти! – волав Філіпов. – Встати! Сісти! Встати! Сісти!

      Чонкін підвівся, сів, підвівся, сів – діло звичне.

      – Говоритимеш?

      Чонкін мовчав.

      – Руки вгору! Обличчям до стіни! Ти відчуваєш, падло, суко, чим це пахне?

      Дулом револьвера він почухав Чонкіну потилицю, а коліном уперся в зад.

      Чонкін відчував, чим це пахне, йому було жах як неприємно. Він уткнувся носом у стіну. Хотілося влипнути в цю стіну і просочитися крізь неї, але він мовчав.

      Відчинилися двері. Чонкін краєм ока побачив – увійшла секретарка Капа. Нітрохи не здивувавшись тому, що відбувається, Капа відкликала лейтенанта в куток і зашепотіла щось, але що саме, Чонкін не втямив. Він розчув тільки, як лейтенант запитав: «А що їй потрібно?» – та відповіді Капиної не розібрав.

      – Отож, – голосно і невдоволено мовив Філіпов. – Не дають працювати.