Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

лейтенант, ніби пробуючи це ім’я на смак. – Здається, є такий. А ви хто йому, власне кажучи, будете?

      – Сам знаєш! – Нюра почала сердитись.

      – Я не знаю, – посміхнувся лейтенант доброзичливо. – Можливо, він ваш чоловік?

      – Чоловік, – похмуро кивнула Нюра.

      – А де це зазначено?

      – А ніде. Я жила з ним без запису.

      – Мало хто з ким жив, – розводив філософію лейтенант. – У нас в селі один з козою жив. Якийсь документ є, що ви разом жили?

      Нюра не відповіла. Розкручуючи в руці сумку то в один бік, то в інший, вона спідлоба дивилася на лейтенанта.

      – Отже, немає документа? – допитувався лейтенант. – Ну ось, я так і думав. Отже, ви для нього стороння особа. А стороннім особам довідки не видаються. Зрозуміло? – Він виплюнув затухлу цигарку і глянув на Нюру.

      – Так як же ж… – почала було Нюра.

      – А ось так! – лейтенант раптом осатанів і, збігши з ґанку, наблизився до Нюри. – Ось так! – закричав їй в обличчя. – Нема ніякого Чонкіна. Нема, не було й не буде. А ти тут краще не ходи й не плутайся під ногами, а то й тебе візьмемо як співучасницю.

      – Так я ж… – сказала Нюра і заплакала.

      – І нічого плакати, – збавив голос Філіпов. – Тобі ніхто нічого поганого не робить. Ми тебе тому й не забираємо, що ти до нього ніякого стосунку не маєш, що ти стороння. І затям це добре: сто-рон-ня.

      З цими словами він повернувся, скочив на ґанок і зник за дверима.

      7

      Перед столом голови Голубєва стояв інструктор райкому Чмихалов, високий худий чоловік з червоним, напевне, од пиятики, носом на довгастому насупленому обличчі. Він стояв у надітому поверх куфайки довгому брезентовому плащі з відкинутим каптуром, а в руках тримав трихвостого батога і поляскував ним по халяві гумового чобота.

      За вікном, прив’язаний до ґанку, понуро мокнув на осінньому дощі гнідий кінь Чмихалова.

      У конторі було добре напалено. Чмихалов пітнів, втирався рукавом, шморгав носом і вкотре запитував голову, чому в колгоспі не провадиться збирання хліба.

      – Поглянь у вікно, побачиш, – відповідав голова.

      – А мені у вікно глядіти нічого, – занудно гугнявив Чмихалов. – Я дивлюся у партійні вказівки.

      – О, – сказав голова і покрутив біля скроні пальцем. – Вказівки, вказівки… Вкажи дощеві, аби він перестав. Ви там, у райкомі, сидите і не знаю чим думаєте. Вперлися у свої вказівки, як барани.

      – Як хто? – швиденько перепитав Чмихалов.

      – Як овечки, – пом’якшив своє визначення Голубєв.

      – Одразу, значить, позадкував, – Чмихалова наче підмінили, очі його заблищали. – Отже, по-твоєму, виходить, що в райкомі сидять барани?

      – Ти мені політики не ший, – сказав голова, підводячись. – Я тобі кажу: дощ іде, а під час дошу збирають хліб тільки дурні та шкідники.

      – Ну й добалакався! – розвів руками Чмихалов. – Отже, в райкомі сидять барани, дурні й шкідники. І, отже, вся наша партія…

      Доказати він не встиг. Голубєв вискочив з-за столу, вхопив Чмихалова однією