Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

знають, що чинять. І мені раптом закортіло якось їх розкрити, сказати, киньте, мовляв, придурюватись, тут усі свої. Та навіть якби я так зробив, це було б меншою дурницею, ніж те, що я викинув насправді. Я підвівся… і от, коли б ви й спробували уявити собі, яку неймовірну дурницю я міг скоїти, коли навіть у вас дуже розвинута уява, ви будете міркувати три дні, але, запевняю вас, нічого подібного не придумаєте. Я підвівся й почав… язик не повертається зізнатися… і почав читати кого? Вер-гі-лі-я! І мало того, що Вергілія, але як? Ла-ти-но-ю! О Господи! Звичайно, я одразу зрозумів, що роблю щось жахливе, я ще тільки розпочав і побачив, як обличчя в моїх слухачів витяглися, вони перезираються між собою, потім на Худобченка запитально зирять. Дивлюся, той спочатку теж спохмурнів, а далі заусміхався, поманив мене пальцем. Ось так. Як собачку. І я наблизився, крутячи хвостом. А Худобченко питає дуже доброзичливо:

      – Шо це ти, інтересно, таке балакав?

      – Та так, – в тон йому відповідаю, – Вергілія трохи балакав.

      – Кого?

      – Вергілія. Ви хіба не впізнали?

      – Ні, не впізнав. І по-якому ж це?

      – Сам точно не знаю, – кажу, – може, по-латині.

      – Ого! – здивувався Худобченко. – І багато ж ти знаєш подібних Вергіліїв?

      Розумію, що справи кепські, плету якусь нісенітницю, що в нашій церковноприходській школі був учитель, він знав трохи латинь і нас учив.

      – То, шо він знав, – перебиває Худобченко, – це не дивина. Він, може, з буржуїв був. А ось шо ти це запомнив, шо голова у тебе так устроєна, це мені непонятно. От ви, хлопці, – повернувся він до решти. – Хто з вас кумекає по-латині?

      Ті мовчать, але видом своїм кожен дає зрозуміти, що не він.

      – І я не кумекаю. Того шо ми з вами сільські валянки, ми знаємо тіко, як служить нашій партії, нашій совєцькій власті і як бороться з їхніми ворогами. А єслі й заучуємо шо наізусть, то тіко історичеські указанія товариша Сталіна. А от товариш Запятаєв, він по-латинському понімає, а може, і ше по-якому.

      І тут вся доброзичливість з нього вмить злетіла, обличчя стало жорстким і холодним, як промерзла цеглина.

      Я спробував виправити становище, намагався навіть гопака вшкварити, але Худобченко, подивившись, зауважив, між іншим, що і гопак у мене виходить «по-латинському».

      Тієї ж ночі мене взяли просто з постелі, допитував особисто Роман Гаврилович Лужин, розбив носа, вибив два зуби, і ось тепер я – латинський шпигун.

      Запятаєв зітхнув, витяг з кишені свій портсигар, пригостив Чонкіна «Казбеком» і сам запалив.

      – Що ж робити, – сказав він, – винуватити нікого, окрім себе. А як же йшов! Як ішов! Мені б тільки до Москви дістатися, а там я б уже… В умовах воєнного часу я б стільки міг навернути. Та ось промахнувся. Та я знаю, я не сам. Таких, як я, багато. Вони скрізь. Вдень і вночі, всі гуртом і кожен зокрема, вони роблять свою справу, і вони непереможні, бо ніхто з них ніколи, ні за яких обставин не повинен розкриватися. А коли й трапиться такий дурень, як я, він мусить