Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович

за яким, мовляв, правом і так далі, але один із них сказав: «Сиди нишком», – і я замовк. Коротше кажучи, привозять мене до сірої споруди, в’їжджаємо у двір, виходимо, піднімаємося сходами і опиняємось у кабінеті самого Романа Гавриловича Лужина, головного їхнього начальника. Якщо ви не знаєте, що таке Лужин, я вам скажу: це чудовисько. А втім, з виду схоже на людину. Сидить за великим столом потворна істота карликового зросту, говорить з кимось по телефону упівголоса, здається, навіть залицяється, жартує, посміхається, але ж я добре знаю, що цьому дядечкові нічого не варто перестріляти хоч тисячу чоловік поспіль.

      Стою ні живий ні мертвий. Істота поговорила по телефону, поклала трубку, витрушується із-за столу, підкочується до мене на коротеньких ніжках і розглядає впритул. Я розумію – гру закінчено, тепер головне твердість, спокій і витримка. Щоправда, я таки дещо встиг зробити. Та все ж, знаєте, до розплати скільки не готуйся, а коли вона приходить, то, як би вам сказати, приємного мало. І раптом чую:

      – Отже, це він і є оте саме легендарне «Зірке око»? Довго ж ви від нас ховалися. Жахливо довго, – це його улюблене слово – «жахливо». – І що ж, так ось і діяли одинаком?

      Коли він заговорив, я раптом відразу отямився, відчуваю, що взяв себе в руки, і відповідаю з викликом, зухвало:

      – Так, одинаком.

      І тут трапилося щось зовсім для мене несподіване. Обличчя його розпливається в широкій посмішці.

      – Бачили, – киває він тим, що мене привели, – який герой. Одинаком.

      Дивлюсь, і ці посміхаються доброзичливо. І знову голос Лужина:

      – І даремно, – каже, – одинаком. Ви для нас багато зробили, дякуємо, звичайно, але час натпінкертонів минув, давайте діяти спільно, давайте об’єднаємо наші зусилля, давайте разом боротися за нашу радянську владу.

      Я дивлюсь на нього і нічого не можу зрозуміти. Що означає – «за», я ж проти, це ж очевидно. Дурня корчить? Насміхається над жертвою? Але, чую, він питає щось зовсім уже неймовірне – чому я досі не в партії. Не знаю, як відповідати, щось мимрю, а він знову посміхається і сам підказує:

      – Вважаєте себе недостойним?

      – Так, так, – хапаюся за цю соломинку, – саме так, недостойний.

      Він задоволений. І ці задоволені.

      – Скромність, – говорить він, – звичайно, прикрашає людину, але ж і самоприниження гірше гордування. Отож, чого там скромничати, вступайте, ми допоможемо.

      Коротше кажучи, приголубив він мене, з ніг до голови єлеєм обмазав. Тільки раз неув’язочка трапилась. Запитав він мене про матеріальні справи, а я здуру візьми й бовкни: я, мовляв, не за гроші, я безкорисливо.

      Тут він уперше з початку нашої розмови спохмурнів. Поглянув на мене з підозрою, і я зрозумів – безкорисливі йому незрозумілі. Треба зауважити, мене врятувало те, що я одразу переорієнтувався і сказав, що взагалі-то від грошей відмовлятися не збираюсь.

      – Так-так, – закивав він радо, – ми всі, звичайно, трудимося не за гроші,