На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

розгублено, – на нас. А ми саме вдавали, що їмо ті млинці, раз по раз підносячи їх до рота та нахвалюючи. Тоді й вона вхопила млинець, швидко надкусила і почала жувати.

      І раптом Ганнуся гірко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тільце, а обличчя її розпачливо кривилося.

      – Хочу справжніх! Хочу млинців! – не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неї, бо нам самим хотілося, дуже хотілося справжніх пшеничних млинців!

      По дріжджі

      – Оце, сину, на гроші, біжи до крамниці та купи дріжджі. Тільки дивися, щоб одна нога була тут, а друга – там! І здачу принеси!

      У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамниці немає цукерок, а в мене – постійного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: гроші – є гроші, і не кожна копійка призначається на цукерки.

      – Та не забудь – дріжджі! Чуєш – дріжджі! – кричить услід мама.

      Я тільки знизую плечима: що вона, зовсім мене за маленького вважає! Затиснувши в руці гроші, біжу вулицею і весь час повторюю: «Дріжджі! Дріжджі! Дріжджі!»

      Майже перед крамницею, біля двору з небіленою хатою, помічаю Ванька. На ньому такий же, як і колись, бриль, а на сорочці – ще більше латок.

      Біля Ванька стоїть велика порожня цеберка, сам же він, ставши на коліна, щось заклопотано робить. Все твердячи про дріжджі, підходжу до товариша. Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, серйозно і заклопотано. Лише іноді розгинається, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.

      – Що ти робиш?

      Вдаючи, що нічого не чує, Ванько копає далі.

      – Нащо тобі ямка?

      – Це колодязь, а не ямка! – заперечує Ванько.

      – Колодязь?

      Дріжджі вмить вискакують із голови.

      – Справжній колодязь? З водою?

      – Еге, – стверджує Ванько.

      Він нарешті припиняє роботу. Я недовірливо заглядаю до ямки. Вона зовсім неглибока, на дні й не видно води.

      – Хіба це колодязь?!

      – Колодязь! – уже сердито твердить Ванько. – Ось ще покопаю, і буде вода.

      – А навіщо вона тобі?

      – Буду воду брати. Вийшов за ворота – і є вода! А так – поноси оце відрище від криниці.

      – А як же ти братимеш? – знову впадаю я в сумнів. – Відро ж сюди не пролізе!..

      – Я кухлем, – відповідає Ванько. – Ну, мені ніколи з тобою, – кидає він і знову береться за ніж.

      Я вже з заздрістю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться і собі покопати колодязь.

      – Дай трохи покопати! Я ж тобі вчора давав подути у мій свисток!

      Ванько поступається місцем.

      Минає досить часу. Ми вже встигли кілька разів помінятися, в мене лоб теж уже не чистіший за землю, що вигортається з ямки. А води все нема та й нема.

      Врешті Ванько каже:

      – Тут, мабуть, джерела немає. Треба в іншому місці копати.

      Зводиться й роздивляється навколо, вибираючи місце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.

      – Мені треба йти.

      – Куди?

      – Купити того… Ну, як його…

      З