Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

чортівні всякої. Й мені дуже шкода, що колишній хлопчик, якого я знаю з дитинства, коли підріс і вивчився на нормального інженера-науковця, почав захоплюватися всякими чортами, відьмами, ожилими мерцями й потопельницями.

      – Ох, Едуарде Рустамовичу! Бачу, шо ця тема вам занадто вже неприємна, – зітхнув Спартак, – а тому давайте поговоримо про щось інше.

      – І про що ж саме?..

      – От ви, наприклад, сказали якось, що отримали листа від того, кого назвали Аліком Вайнштейном. Він нібито жив колись у нашому домі в Києві на Подолі, але потім поїхав звідти світ за очі…

      – Ну так, казав, – не дуже охоче підтвердив Давлетов. – Це дійсно колишній наш сусіда, так. От навіть коли мене на війну призивали в сороковому році, то Алік тоді…

      – Секундочку! – Спартак зреагував миттєво: – А чому ви кажете про сороковий рік? Хіба війна розпочалася не двадцять другого червня сорок першого року?..

      – Це ще не та війна була. Не Велика Вітчизняна, себто. Мене та Микиту Стригунця проводжали на війну всім нашим двором першого травня сорокового ще року. Алік Вайнштейн на той час вже був офіцером, і твій прадідусь Арон Маркович напучував нас… мене з Микитою, себто. Й Алік Вайнштейн теж напучував. І була ще гроза, яка залила наш святковий стіл.

      Едуард Рустамович зробив крихітну паузу і спитав трохи здивовано:

      – А тобі мама хіба про ці наші проводи не розповідала?..

      – Мама Гатя тільки в сорок третьому році народилася, то як же вона могла про це розповісти?!

      – Отакої! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зітхнув Давлетов.

      – То розповісте про того Аліка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак.

      – Навіщо це тобі? Як нас на війну призивали – це ж тобі не Гоголь!..

      – А чом ви вирішили, що мене виключно містика цікавить?..

      – А що ж тоді?

      – Ну-у-у… Ось я від маминої подруги – від тітки Тосі – чув, нібито ви на Кубі служили. Це так?

      – Так. Але ж я не тільки на Кубі служив.

      – А де ще?

      – Наприклад, в Лівії. Або в Китаї. У мене нагороди навіть звідти є.

      – То розкажіть про ці країни! – посміхнувся Спартак.

      – Навіщо?! Це тим паче не Гоголь.

      – Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!..

      – Гаразд, умовив.

      Давлетов вдарився у спогади. Розповідав не дуже вправно, іноді збивався з думки – отож молодому чоловікові час від часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основної теми. Зате всі недоліки розповіді компенсувалися демонстрацією в’єтнамської Медалі Дружби та Медалі «Китайсько-Радянська дружба» – адже такі нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил.

      – Подумати тільки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усіх боків другу нагороду.

      – Авжеж. Доки товариш Сталін був живий, ми китайцям допомагали збройні сили розвивати, – підтвердив Едуард Рустамович.

      – І ви також?..

      – І я також. Тому й медальку маю від них. А ще тоді пісню співали… Як там вона звучала? Здається,