Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

Читать онлайн.
Название Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни
Автор произведения Тимур Литовченко
Жанр Историческая литература
Серия 101 рік України
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2021
isbn 978-966-03-9535-0



Скачать книгу

Нічого, до дев’ятої повернуться, тоді я познайомлю твого хлопця зі своїми дівчатами, – безтурботно пообіцяв Антон Семенович.

      Вони з апетитом пообідали, потім Валерку відправили в сусідню кімнату відпочивати. А друзі дитинства лишилися на кухні, де до вечора згадували життя в дитбудинку, а також поминали Семена Опанасовича і Галину Костянтинівну. Близько 20:00 Леонід Семенович спіхом попрощався і поїхав до Москви, оскільки вранці мав летіти до Мурманська.

      Щойно годинник пробив 21:00, як в під’їзді пролунали легкі дівочі кроки, двері зі скрипом відчинилися, і в передпокій увійшли дві дівчини. Одна невисока, блакитноока, з довгим кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці, з молочною шкірою, багряним рум’янцем на всю щоку. Не красуня, але чарівна й мила… Друга, навпаки, була висока й витончена, з величезними темними мигдалеподібними очима, обрамленими довгими пухнастими віями, з коротко стриженим волоссям, чорним, немов вороняче крило. Вона нагадувала Валерці дику лань, таку ж гордовиту й незалежну, а в її східній зовнішності було щось чарівливе, привабливе й загадкове. Побачивши гостя, вона чомусь сором’язливо потупилася. Що ж до Антона Семеновича, то він вказав на блондинку і голосно мовив:

      – Це Оленка – моя донька.

      Потім, повернувся до племінниці:

      – А це наша Гуля.

      Валерка уважно подивився на дівчат і несподівано для себе бемкнув:

      – А знаєте, Гулю я зустрічав раніше.

      – Не може того бути! – з іронією в голосі мовив Антон Семенович.

      – Але ж я пам’ятаю! Вона… – Валерка не закінчив фрази, оскільки Гуля густо почервоніла й махнувши рукою, зникла з очей. Антон Семенович пішов слідом за нею, побажавши гостеві й дочці добраніч. Отож на кухні залишилися тільки Валерка з Оленкою.

      Щоб розрядити обстановку, дівчина запропонувала попити чаю, а заразом і познайомитися. Й лише за деякий час зніяковіло спробувала пояснити причину раптової втечі кузини:

      – Ти не дивуйся поведінці Гулечки, вона торік поховала обох батьків.

      – Як це сталося?! – сторопів Валерка.

      – Вони були лікарями. Клятий Чорнобиль забрав обох, одного за одним. Гуля тільки нещодавно почала приходити до тями. До Києва вона їде, щоб продовжити навчання в аспірантурі, отож будь до неї поблажливим.

      Дочка Антона Семеновича виявилася доброю, товариською і дуже нагадувала свою тезку Оленку з обгортки шоколадки, які випускалися кондитерською фабрикою ім. Бабаєва, тільки більш дорослу. З нею було весело, цікаво і затишно. Вони захоплено теревенили до першої години ночі, немов були знайомі все життя. Ймовірно, спілкувалися б і далі, але прийшов Антон Семенович і розігнав їх по кімнатах – відсипатися. Як з’ясувалося з розмови, Оленка закінчила філологічний факультет Коломенського державного педагогічного інституту. А ось де навчалася Гуля?.. У перший вечір Валерка так про це і не дізнався.

      Наступного дня після щільного сніданку він разом з обома дівчатами вирушив до Третьяковки[18]. І тут Валерка вперше



<p>18</p>

До Державної Третьяковської галереї – знаменитого московського художнього музею.