Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

Лола Джирард виїжджала заднім ходом з гаража, вона побачила, що до неї поспішає через галявину Ріп Джонс.

      – Підвезти в місто, Ріп? – запитала вона весело.

      – Так, коли можна.

      – Бачу, ти не поспішаєш? Батько й інші виїхали дев’ятигодинним потягом.

      Джонс коротко пояснив, що вони троє тимчасово втратили роботу й офіс сьогодні їх не приймає.

      – Мене це хвилює, – додав він похмуро. – Не розумію сенс відпусток. Забіжу сьогодні в контору: може, мені дозволять закінчити справи, які я почав.

      – Ти б краще подумав, як станеш розважатися.

      – Все, що я можу придумати, це напитися, – безпорадно зізнався він. – Я родом з маленького містечка, у нас «дозвілля» розуміють як «тинятися без діла», – він похитав головою. – Не треба мені ніякого дозвілля. Вперше в житті я отримав шанс, і хочеться ним скористатися.

      – Слухай, Ріпе, – підкоряючись раптовому пориву, запропонувала Лола. – Нумо, коли закінчиш справи в офісі, зустрінемося й щось придумаємо разом.

      Вони зустрілися, як запропонувала Лола, о п’ятій годині, але темні очі Ріпа дивилися сумно.

      – Мене не пустили. Там був твій батько, він сказав, я повинен знайти собі якусь розвагу, бо перевтілюся в дуже схожого на нього старого зануду.

      – Не сумуй, – втішила його Лола. – Підемо подивимося шоу, потім втечемо на дах і потанцюємо.

      Після цього вони ще тиждень зустрічалися вечорами. Ходили в театр, іноді в кабаре; одного разу мало не цілий день бродили по Центральному парку. Але Лола помітила, що, якщо раніше Джонс був найвеселішим та найбезтурботнішим за трьох, то тепер найбільше впадає в зневіру. Все навколо нагадувало йому про роботу, якої так не вистачало.

      Навіть ввечері, під час танців, стукіт сотень браслетів на жіночих руках нагадував йому метушню офісу вранці в понеділок. Схоже, Джонс не створений для розваг.

      – Я тобі дуже дякую, – сказав він якось, – і після робочого дня мене б це дуже потішило. Та зараз в моїй голові порпаються лиш недовершені справи. Мені… мені до болю сумно.

      Він бачив, що завдає їй болю, що своєю відвертістю відштовхує її, коли дівчина й справді намагалася допомогти. Але нічого не міг з собою вдіяти.

      – Лоло, мені дуже шкода, – м’яко мовив він. – Може, якось після закриття біржі, я навідаюся до тебе…

      – Ні, не хочу, – холодно відповіла вона. – І, я зрозуміла, наскільки з мого боку це було безглуздо.

      Під час цієї розмови він стояв біля її автомобіля, а вона, не чекаючи відповіді, ввімкнула передачу й рушила з місця.

      Назустріч їй плинув сумний погляд та ще думка про те, що вони, може, більше ніколи не побачаться, і що на все життя вона запам’ятає його нетактовність та невдячність. Але більше йому нічого було сказати. Всередині Джонса крутився невпинний мотор, який вберігав його від відпочинку та зупинявся, коли юнак на це заслуговував.

      – От трапилося б це після закриття біржі, – бурмотів він, повільно переставляючи ноги. – От тільки б після закриття.

III

      Того серпневого