Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

говори дурниць красуні Джеллі-Ролл!

      Даяна прислухалася. Мурини співали голосно, несамовито; саме життя відчувалося в цьому співі, такому різкому й немилозвучному. Якою ж безпомічною була вона сама собі! У порівнянні з варварською наполегливістю іншої дівчини, її блідий, безглуздий заклик і нігтя не вартий.

      Будь зі мною милим, будь душі поет:

      Бо я маю вдома кулемет.

      Тональність музики знизилася до незвичайного, загрозливого мінору. Вона щось Даяні нагадала – якийсь дитячий настрій, і атмосфера навколо немовби повністю змінилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, він пробіг по всьому тілу, наче струм чи хвиля.

      Даяна несподівано скочила з ліжка й почала нишпорити в темряві, шукаючи туфлі. У голові барабанним ритмом відлунювала пісня, зуби різко зімкнулися. У руках налилися й заграли міцні м’язи, натреновані за грою в гольф.

      Увірвавшись у хол, вона відчинила двері в кімнату батька, обережно прикрила їх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхідний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блідих анемічних комірців. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядів.

      У своїй кімнаті Даяна подзвонила в гараж.

      – Подайте мій родстер до бічних дверей негайно!

      Поспіхом, під тріск розірваних застібок, виплутавшись із вечірньої сукні, вона кинула її на підлогу; натомість одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спідницю й старий, синьо-білий блейзер, комірець якого скріпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом і, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко.

      – Нумо, Даймонд Дік! – голосно прошепотіла вона.

      Різко видихнувши, вона сунула пістолет у кишеню блейзера й стрімко вийшла за поріг.

      Даймонд Дік! Це ім’я впало одного разу їй в очі на обкладинці «жовтого» журналу, символізуючи її дитячий бунт проти беззубого існування. Даймонд Дік тримав вухо насторожі, жив за власними законами, судячи про все по-своєму. Коли правосуддя зволікало, він вистрибував на сідло й галопом мчав у передгір’я, бо, керуючись безпомилковим інстинктом, був вищим та розумнішим за закон. Даяна уявляла його божеством, всемогутнім і безмежно справедливим. А заповідь, якої він дотримувався на цих дешевих, убого написаних сторінках, полягала перш за все в тому, щоб захистити свої володіння.

      Через півтори години дороги Даяна загальмувала перед рестораном «Мон-Мієль». Театри вже випускали на тротуари Бродвею натовпи глядачів, а сонмище пар у вечірніх туалетах проводили Даяну цікавими поглядами, коли та прослизнула у двері. Усередині вона відразу звернулася до метрдотеля.

      – Ви знаєте таку дівчину, Елейн Рассел?

      – Так, міс Дікі. Вона в нас частий гість.

      – А чи не підкажете, де вона мешкає?

      Метрдотель задумався.

      – Дізнайтеся, – зажадала Даяна. – Я поспішаю.

      Метрдотель схилив голову. Даяна бувала тут безліч разів, з різними супутниками. Раніше вона ніколи не зверталася до нього з проханнями.

      Метрдотель поспіхом обшукував поглядом зал.

      – Сідайте, –