Мати все. Люко Дашвар

Ні! Не хочу! Якби ваш красунчик існував окремо від вас, я б із радістю. А так… Вибачайте. Не надихає.

      – Це втішає, – холодно відповіла Іветта.

      – Почекайте тішитися! – іронічно всміхнулася повія. – П’ять тисяч баксів! Інакше всі дізнаються, що ви тримаєте у чотирьох стінах божевільного і купуєте йому молоденьких дівчаток. У нас уже кілька дівчат до клієнтів поїхали і не повернулися. Це, часом, не ваше янголятко бавиться?

      Ліда затрусилася. Рвонула до повії, вчепилася в біляве волосся. Штовхала до дверей.

      – Геть! Геть!

      Звідкись виникла Ангеліна. Ухопила Ліду за руку. Відтягала від повії.

      – Лідусю, борони Боже! Що ти робиш?! Зупинися!

      – Геть!

      Повія вирвалася, по-звірячому вигнулася. Указала пальцем на кімнату Платона.

      – Там мої речі! – Наказала Ліді: – Неси давай!

      – У ванну йди! Там чекай! – Ліда тремтіла від люті.

      Повія вишкірилася недобре:

      – П’ять тисяч баксів! Покладеш до моєї сумки! Як не побачу – повернуся за хвилину! Надворі мене чекають. Не віриш? А ти підійди до вікна! Глянь! Троє у шкіряних куртках…

      Повія плюнула Ліді під ноги і неквапливо пішла до ванної.

      Ліда приклала до лоба тремтячу руку. Господи, як же зле. Безсило опустилася на диван і завмерла. Зараз, зараз… Оговтається і піде до Платонової кімнати… Забере речі білявки…

      – Ангеліночко. Принеси гроші, – почула тихий, схожий на мстиве зміїне шипіння, голос матері.

      Ліда приголомшено глянула на Іветту.

      – Мамо… Не можна… Ти ж розумієш… Це шантаж. Завтра вона знову прийде і знову вимагатиме…

      – Не прийде, – упевнено відповіла Іветта. – І я плачу їй не за шантаж… Це примітивне створіння наштовхнуло мене на дуже продуктивну думку…

      – Яку?

      – Принеси її речі, Лідочко, – нагадала мати.

      За п’ять хвилин Ангеліна зачинила за білявкою двері, прибігла до вітальні – розбурхана, обурена.

      – Кінець світу! Кінець світу, Господи Всемогутній. Сатана бал править… Нормальних людей у мороки свої тягне…

      – Досить, Ангеліночко! – холодно обірвала її Іветта. Замовкла. Задумалася. – Чаю…

      Нянька вимелася в кухню. Ліда напружилася: «Ось. Треба зараз із мамою поговорити. Поки Ангеліна чай приготує, я встигну…» Скоса на матір. Іветта сиділа у кріслі, не зводила погляду з Платонової кімнати. Здавалося, як завжди. Та Ліда надто добре знала матінку. До звичної гіркоти в Іветтиних очах додалося осяяння від несподіваного відкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальність. О! Ліда знала цей погляд. Він не віщував нічого доброго. Яскрив від невтримної енергії дії, спалював будь-які перешкоди, згасав тільки по досягненні мети. Заважати – вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»

      Ліда проковтнула хвилювання і вже хотіла легким рухом повернути матінку в реальність, та Іветта раптом повернулася до неї й запитала:

      – Ти хочеш поговорити зі мною, Лідочко? Про що?

      – Пусте. Не тепер. Я хотіла… Скучила… Так скучила… Бігла до вас, а тут… –