Мати все. Люко Дашвар

мать вашу, хлопець. З Троєщини! Йому ці китайські церемонії – на язику бантик. Усе прямо сунув. Був би натовп – розступився б. Але – ніч! – нікого.

      – Стасе… Стасе, – за спиною.

      Зупинився. Через плече скоса. «І куди ти пнешся, Лідо Вербицька?! Чого оце трясешся? І не знаєш, що з тими руками вдіяти – то жакетик на грудях запнеш, то до мене простягнеш, то сльозу втираєш, то в кулачки… Смішна, їй-богу!»

      – Стасе… Благаю… – плакала. – Тільки не покидай мене. Не покидай…

      Він ухопив її за руку.

      – Не йди за мною! – прошепотів так люто, що в душі спалахнула радістю пиха. – Я не повернуся до тебе. Ніколи. Ти мене почула?!

      Перехопив валізу й упевнено повернув за ріг, у темний подільський провулок.

      – Усе клас! Усе клас! – шепотів збуджено.

      Засміявся тихо. А він крутий! Це – щось із підсвідомості. Реакція на «час Х»! Хронічних алкашів вивертає від горілки, смердючі тхори категорично пропонують левам поступитися місцем біля водопою, а Стас Скакун кидає Ліду Вербицьку! Яке приємне відчуття! А на що вона сподівалася? Що любов приспить його гордість аж до самої смерті? Наївна! Треба було трахнути її напослідок по-справжньому.

      Збудився. Пішов швидше.

      – Е, Василь… Куди поспішаєш? – З темряви йому назустріч випірнули двоє тих самих смердючих тхорів. Порожніх очей не видно – бейсболки до носів, підборіддя догори – ніби їм хто ті носи закапав від нежитю.

      Стас зупинився й озирнувся: куди це його занесло? Сміттєві баки, темні вікна, ліхтар метрів за тридцять за курсом: у його світлі видно – сміттєві баки, темні вікна…

      – Так, мужики… Відпочивайте, – буркнув насторожено. Виставив руку вперед, мовляв, спокійно, хлопці, мене вже тут нема, не переймайтеся…

      Тхори перезирнулися, розійшлися і з двох боків пішли на Стаса. Він напружився, відступив назад, щоби бачити обох одразу. Прекрасна тактика. Коли б ще час зупинити, щоби тхори завмерли, і Стас устиг подумати, як відбитися від одного і не підставити спину другому. Але тхори рухалися… Стас крутив головою – то до одного, то до другого.

      – Пацани… Які проблеми? На пиво не вистачає? – відступав і говорив. Йому здавалося, вони реагують, вони люди і розуміють слова.

      – Василь… Ти, бля, дістав, – прохрипів один із тхорів і вони разом кинулися до Стаса.

      Прекрасна тактика візуального контролю за двома нападниками дала несподівані результати. Стас упав на землю і прикрився валізою. Скрутився під нею, і як тхори не намагалися, не могли відірвати валізу від Стаса. Тваринки оскаженіли, буцали черевиками… По ребрах, по голові, по руках. Один клацнув запальничкою, підніс до Стасових рук. Стас зойкнув і відпустив.

      – Козли болотні… Сволота! Виродки недороблені! – кричав із землі. Дриґав ногами, намагаючись дістати хоч до одного. Руками прикривав голову, бо тхори не кинулися на валізу. Відштовхнули її далі й знову до Стаса.

      Він перелякався: «Капець!» Спробував підхопитися, рвонути – хоч би до того ліхтаря, але тхори не дрімали. Навалилися на Стаса. Один душив смердючою ганчіркою, другий