Мати все. Люко Дашвар

Ангеліно! Що ти кажеш?! Мама б ніколи…

      – …А та шльондра замкнулася з Платосиком у його кімнаті і вже дві години звідти – ані гу-гу.

      – Як «замкнулася»? Платонова кімната зсередини не замикається…

      – А хто знає як?! Може, устромили щось у дверну ручку. Не відчиняється!

      Ліда відсторонила няньку, чкурнула до вітальні. Бліда і недвижна, як експонат із парку льодяних скульптур, мати сиділа в улюбленому кріслі, не спускала очей із дверей Платонової кімнати.

      – Мамо…

      Іветта не ворухнулася. Ліда перелякалася. Простягнула руки, пішла до матері, обійняла…

      – Матусю… Усе гаразд. Я поруч. Я ніколи тебе не покину. Ніколи! – зашепотіла гаряче. – Що трапилося, мамо?

      Іветта холодною рукою стисла пальці Лідиної долоні.

      – Лідочко… – мовила незворушно холодно. – Як зламати двері й не потривожити Платона?

      – Двері? Мамо… Ангеліна сказала, у Платона там… повія?

      – Вона порушила домовленості. Я наказала… Не більш як двадцять хвилин. Дуже скромно і без збудних прелюдій. Природно. І щоби двері обов’язково були прочинені. Я повинна відстежити Платонові реакції, щоби знати, як діяти далі…

      Ліда приголомшено подивилася на замкнуті двері братової кімнати.

      – Я… покличу його…

      – Ні. Ми не знаємо, що там відбувається. Що, як це посилить стрес…

      – Але… – Ліда замовкла. Схвильовано смикнулася до братової кімнати. – Вони там уже дві години? Господи, мамо! Чого ми чекаємо?! Дозволь, я…

      Іветта імпульсивно кивнула. Ліда зірвалася, підбігла до дверей братової кімнати. Завмерла. Прислухалася…

      – Платоне… – покликала тихо. Обережно стукнула кулачком у двері. – Тохо! Відчини…

      У Платоновій кімнаті щось із грюкотом упало на підлогу, і двері відчинилися. Ліда завмерла, зазирнула всередину. Перше, що побачила, – спину білявки, татуйовану драконом на лівому плечі. Білявка відчинила двері і тепер – гола – йшла до ліжка, на якому сидів млявий, спантеличений Платон. Навіть не озирнулася.

      Ліда розгубилася. Ліда була впевнена: варто лише відчинити двері, як присоромлена повія похапає свої речі й прожогом вимететься геть. Мабуть, Іветта думала так само, бо коли Ліда обернулася до неї – що робити далі? – то побачила в очах матері повний казан палючого гніву. Кипів-виплескувався, без слів кричав: «Як?! Це гидке створіння не бажає виходити?! Думає, я піду до неї і ввічливо попрошу покинути наш дім?! А чи не забагато честі для найманої ляльки?»

      – Мамо… Я сама… Добре?

      Ліда стиснула долоні в кулачки, зайшла до братової кімнати. Стала біля одвірка так, щоб Іветта з крісла у вітальні могла бачити і її, і сина, і нахабну голу білявку, що вмостилася на ліжку біля Платона і з іронічною цікавістю роздивлялася Ліду, мовляв, а ти ще хто така?…

      – Привіт, Тохо…

      Платон зі спокійною увагою глянув на сестру.

      – Лідо… А де твій живіт?

      Ліда задихнулася гарячим.

      – О! Це така історія… Зараз, Тохо. Зараз усе розкажу. Давай спочатку відправимо…