Мати все. Люко Дашвар

«добре». Присягнися… Дитиною…

      Вона глянула на нього. Прошепотіла гаряче:

      – Тобою… Тобою присягаюся…

      Дезінфікатор так і не зрозумів, що це – черговий ляпас чи остаточна перемога.

      На другу дня осінь за вікном розігрілася до плюс десяти. У Ліди – тридцять вісім і п’ять. Її блискучі очі вже не викликали в Стаса збудження. Він знайшов жарознижувальне, та коли повернувся до вітальні зі склянкою води та пігулкою, то просто остовпів! Ліда сиділа на дивані, тремтячими руками застібала на грудях жакет.

      – Лідо, і куди?

      – До мами… – прошепотіла.

      Стас почервонів від гніву. Та вона знущається з нього! Та вона просто підле стерво! Невже сподівається, Стас проковтне?! Без валізи, до речі, іти набагато легше!

      Ліда підійшла до Стаса. Обхопила гарячими руками його плече:

      – Я повинна піти до мами… Сказати, щоби не розраховувала на мене надалі. Що я більше не зможу… Не хочу відкладати… Заради тебе… нас…

      – Зателефонуй…

      – Ні, ні, що ти! Я повинна бачити мамині очі. Може, я знайду слова… І вона зрозуміє…

      – Вона зрозуміє?! Ти мариш, Лідо!

      – Я знайду…

      – У тебе температура!

      – Я вип’ю пігулку й піду за півгодини.

      – Довезти тебе?

      – Ні! – перелякалася. – Я сама…

      Ангеліна чатувала біля Платона, хоча його поведінка не віщувала небезпеки: хлопчина лежав на підлозі і зосереджено читав тлумачний словник іноземних слів. Та вчора Іветта Андріївна поїхала до лікарні по Ліду, повернулася без неї, і, хоч це ніяк не відбилося на її незворушному блідому обличчі, Ангеліна бачила: хазяйка вкрай розлючена, тож, коли наказала сьогодні бути біля Платона невідступно, поки її немає вдома, не насмілилася переступити її волю. Тільки все бідкалася, що не розпитала Іветту про доньку: як там Ліда, бідолашна?

      – Ангеліно, ти знаєш таке слово – «ваганти»? – спитав Платон.

      Нянька, не навчена товктися без діла, сиділа в кріслі й прискіпливо оглядала розірвану гумову жінку. «Що він із ними робить?! – дивувалася подумки. – Що не раз, то нову ляльку йому купуй. Це ж які гроші, хай Бог милує! Може б, якось її підклеїти чи гарячою праскою по ній пройтися…»

      – Яке слово, кажеш? – перепитала.

      – Ваганти.

      – Та звідки мені таке знати?! Це ти в нас геть усе знаєш.

      – Ваганти – середньовічні актори-бурлаки… З-поміж ченців, студентів… Вони мандрували Європою, співали пісень антиклерикального, антицерковного змісту.

      Набожна Ангеліна перехрестилася, обурено зиркнула на Платона.

      – Проти Бога?! От антихристи, бодай вони всі повиздихали!

      – Давно й повиздихали. І без твоїх прокльонів, – усміхнувся Платон. – А ти слухай уважно. Вони проти Церкви були, а не проти Бога.

      – А-а-а… Те саме! – махнула рукою Ангеліна.

      – Дурна ти, Ангеліно, – спокійно відповів Платон і знов заглибився в читання.

      – Еге ж! Дурна… Ти в нас надто розумний… – забубоніла нянька. – Привчився, бач, тих ляльок