Мати все. Люко Дашвар

більше подобається робити це безплатно?

      – Маячня! Я ніколи…

      – Мене це не цікавить.

      – А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?

      Іветта посміхнулася скептично.

      – Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…

      Стас зрозумів – не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?

      – І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.

      Іветта задумалася.

      – Слушно… – сказала холодно. – Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.

      «Як?! А гроші?!» – ледь не зірвалося зі Стасового язика.

      – А що його шукати? – скривився зухвало. – Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається – власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?

      – Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов’язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…

      – А я? – вихопилося в Стаса.

      – …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…

      – А я? – підозріливо повторив Стас.

      – А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов’язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.

      – А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!

      – Тож домовились?

      – Що? Так просто? І не треба підписуватися кров’ю? – запитав Дезінфікатор.

      «Будуть гроші! – подумав. – А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»

      Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив – прошу! Мати зачинила – тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.

      Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй – як на сповіді.

      – Я направлю вас до невропатолога, – сказала літньому чоловікові з сумними очима. – Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.

      Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.

      – Я те заспокійливе щодня… Чашками…

      – Це ви дарма! – насторожилася. – Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?

      – Жінка…

      – Тобто?

      Чоловік усміхнувся.

      – Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.

      – Не бачу зв’язку.

      – Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому – чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені – чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг – чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить,