Три метри над рівнем неба. Федерико Моччиа

видаватися старшими та соліднішими.

      – До чого тут це, його друзі сказали мені, що він зазвичай нікому не дзвонить.

      – А що, тобі він дзвонив?

      – Так!

      – Ну, може, номером помилився.

      – Двічі?

      Вона щасливо всміхнулася, радіючи, що вдалося заткати рота подрузі так легко, але та не здалася.

      – Хай там як, ніколи не можна довіряти його друзям. Ти бачила, які пики?

      У цю мить Полло голосно зареготав, проковтнув останні краплі вже занадто теплого «Гайнекена» і пожбурив порожню бляшанку в голову Луконе.

      – Гей, ти здурів? Глянь, що накоїв.

      Він показав на щось поміж рідкого темного й кучерявого волосся.

      – Тобі для цього голова й потрібна!

      – …сказав Ейнштейн, – буркнув Луконе, потираючи не зовсім те місце, куди влучила бляшанка.

      Мотоцикли були потужними, їхні м’язи також. Полло, Луконе, Гак, Сицилієць, Кролик, Малюк та ще купа інших. Чудернацькі імена, складні історії. Можливо, вони не мали постійної роботи. Декотрі не надто заможні, але всі веселилися та дружили. І цього було досить. До того ж вони обожнювали сваритися, цього ніколи не бракувало. Там, на площі Ячіні, вони сиділи на своїх «Гарлі», на старих «350 Four» із чотирма каталізаторами або ж з класичним «чотири-в-одному», що ревів потужніше. Вимріяні, вичекані й нарешті отримані після виснажливого канючення у батьків. Або ж здобуті жертвами їхніх власних кишень, не без допомоги якого-небудь молодого бовдура, що залишив гаманець у «бардачку» свого «Веспоне» з ненадійним замком, або й гірше – у внутрішній кишені куртки «Henry Lloid», яку так легко обчистити під час шкільної перерви.

      Джон Міліус[10] був би у захваті від них. Статурні й усміхнені, гострі на язик, з куцопалими руками, покарбованими позначками – спогадами про минулі бійки. Ще більш промовисті позначки – на обличчях тих, кому пощастило менше і хто наразі не має великого бажання усміхатися, не тому, що йому бракує чогось у житті, а просто в роті бракує зубів.

      Групка дівчат, менш галасливих, із волоссям, затиснутим маленькими заколками зі стразами або кольоровими гумочками, що флуоресцентно світилися вночі, теревенили неподалік від них. Усміхалися. Майже всі вони втекли з дому, вигадавши, що йдуть спати до подруги, яка також була тут, долучена до спільної брехні.

      – Учора було бомбезно з Даріо. Відсвяткували шість місяців, як ми разом.

      Ґлорія, дівчина у синіх лосинах та кофтинці того ж кольору з маленькими блакитними сердечками, мило усміхнулася.

      «Шість місяців, – подумала Маддалена. – Еге ж, мені й одного вистачило б…» Опустила очі. На білому тлі «Веспи», поряд із чорним квадратним символом «П’яджо», її рукою було написано: «Степе, я тебе обожнюю». Після їхнього першого поцілунку, повертаючись додому, вона хотіла б прокричати це подрузі, але нікого поряд не було, тільки чорний незмивний маркер, залишений, ніби самою долею, на дні її синьо-помаранчевого наплічника «Інвікта».

      Отож, її слова залишилися там назавжди. Мадда зітхнула, потім

10

Джон Фредерік Міліус – американський кінорежисер, сценарист та продюсер.