Ворог народу. Генрик Ибсен

відставку.

      Лікар Стокман. Що?

      Петра. Тато – відставку?

      Фру Стокман. Відставку?

      Бурмістр. Відставку від посади курортного лікаря. Я подбаю, щоб зараз дати на розгляд питання про твою негайну відставку й про те, щоб тебе було усунено від будь-якого втручання у справи курорту.

      Лікар Стокман. І ви наважились би?

      Бурмістр. Ти сам почав небезпечну гру.

      Петра. Дядьку, це обурливе ставлення до такої людини, як мій батько!

      Фру Стокман. Ти краще мовчи, Петро.

      Бурмістр (дивиться на Петру). Ага, тут уже дозволяється висловлювати свої погляди. Хоч правда, зрозуміло. (До Фру Стокман). Слухайте, братова, тут у домі ви, мабуть, найрозсудливіша людина. Уживіть усю силу вашого впливу на чоловіка, примусьте його зрозуміти, які наслідки потягне за собою це все для його родини, і…

      Лікар Стокман. Справи моєї родини не торкаються нікого, крім мене самого.

      Бурмістр. І для його родини, кажу я, і для того міста, де він живе.

      Лікар Стокман. Я саме хочу справжнього добра для міста. Я хочу виявити всі вади, які однаково, рано чи пізно, мусять спливти наверх. Тоді й видно буде, чи я люблю своє рідне місто!

      Бурмістр. Ти? Коли ти у своїй сліпій упертості відриваєш у нього його найважливіше джерело, що з нього воно живиться!

      Лікар Стокман. Це джерело отруєне, мій друже. Ми живемо з того, що продаємо болото й гнилизну. Наш громадський добробут живиться брехнею.

      Бурмістр. Фантазія або й ще гірше. Людина, яка може шпурляти такі мерзенні інсинуації своєму рідному місту – не хто, як ворог суспільству!

      Лікар Стокман(кидається до нього). І ти насмілюєшся!..

      Фру Стокман. Томасе! (Кидається між ними).

      Петра(хапає батька за руки). Заспокойся, тату.

      Бурмістр. Я не хочу наражатись тут на якесь насильство. Тебе попереджено. Подумай добре про свої обов’язки до самого себе й до своєї родини. Прощай! (Виходить).

      Лікар Стокман(ходить по кімнаті). І я мушу терпіти таке поводження!.. У своєму власному домі! Катрін, що ти на це скажеш?

      Фру Стокман. Звісно, сором і ганьба, Томасе…

      Петра. О, якщо б я тільки могла добратися до дядька!

      Лікар Стокман. Я сам, звісно, винен. Давно треба було визвіритись… показати йому зуби й огризнутися!.. Назвати мене ворогом суспільству!.. Ні, заприсягаюсь своєю душею і вічним раюванням, що я цього так не залишу!

      Фру Стокман. Але, милий Томасе, у твого брата в руках сила!

      Лікар Стокман. А на моїй стороні – право!

      Фру Стокман. Право, право! А що тобі з того, що воно на твоїй стороні, коли сили в тебе нема?

      Петра. Мамо!.. Як ти можеш говорити такі речі?!.

      Лікар Стокман. По-твоєму виходить, у вільному суспільстві нічого не значить мати на своїй стороні право? Дивна ти, Катрін! А крім того, хіба в мене в авангарді не стоїть незалежна преса, що має вільну думку, а за плечима – об’єднана більшість. Я гадаю – чимала сила!

      Фру Стокман. Але, Томасе, чи не думаєш ти!..

      Лікар Стокман. Чого я не думаю?

      Фру