Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович

Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини – нема справи.

      – Чи відоме вам таке ім’я – Артемій Пенцак?

      – Артемій Пенцак… – Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: – Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… – А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: – Але чекай, є ж картотека. – За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: – В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! – і простягнув фотографію літнього чоловіка.

      Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки – з фотографії на нього дивився той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.

      – Що таке? – зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.

      – Я бачив його могилу.

      – Оцього?

      – Так. Але… і його самого.

      – Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!

      – Виглядав на вісімдесят… не більше…

      – Значить, це не він.

      – Але у мене є фото.

      – Давай сюди.

      – Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.

      Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф із виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:

      – Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…

      – Як то неможливо? – обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на горищі будівлі не виявилося – суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:

      – Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита.

      Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.

      Через кілька днів його викликав начальник.

      – Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.

      – Школярі його теж бачили.

      – Ну, мало що – божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.

      Капітан затупцяв на місці.

      – Що ще? – запитав начальник.

      – Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…

      – Ти що – добрий самаритянин? Знаєш