Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович

підняв одного з них, то був такий самий м’яч, як і той, якого хтось викинув їм з-поза муру, тільки пробитий.

      – Вони тут таки справді грали у футбол, – сказав капітан. – І м’яч такий самий. Хтось вирішив із вами пожартувати.

      – Якби ж то тільки зі мною.

      – А ото… гляньте… що там? – показав у куток, де щось чорніло.

      Учитель поправив окуляри, хоча це мало допомогло, бо в кутку панувала темрява. Але капітан підготувався як слід – вийняв маленького ліхтарика і спрямував світло у куток. Тепер можна було упізнати стару дерев’яну скриню, вкриту густим пилом. Підійшовши ближче, обоє змушені були зігнутися, бо у цьому місці дах знижувався, капітан уважно обстежив скриню і здивовано промовив:

      – Тут така пилюка, що схоже до неї не торкалися роками.

      – Чому це вас дивує?

      – Людська цікавість не має меж. Невже ви думаєте, що сюди окрім нас більше ніхто не проникав? Спробуйте підняти віко, а я буду світити.

      Така місія учителеві не припала до смаку, але він не сперечався і потягнув віко догори, проте щось його не пускало, хоча жодного замка видно не було.

      – Що там таке?

      – Щось не пускає… Таке враження… що… – учитель випростався і вдарився головою в балку.

      – Ану ви тепер світіть.

      Капітан рішуче ухопив віко і смикнув, і відчув, мабуть, те саме, що й учитель, бо не стримався і вилаявся – віко спружинило так, мовби хтось його зсередини притримував. Капітан відступив на крок-два, щоб не стояти зігнутим, вийняв із-під пахви пістолета і скомандував:

      – Ану вилазь!

      – Ви що – думаєте… там хтось є? – здивувався учитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.

      – А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! – Але зі скрині не видобулося ані звуку. – Рахую до трьох!

      – Може, не треба? – торкнувся його плеча учитель.

      – То хай вилізе. Раз… – тиша панувала така, що учителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. – Два…

      – Слухайте… – проказав учитель. – Він справді збирається стріляти! Він не жартує!

      – Три!.. – сказав капітан, але не вистрілив. Хвильку ще зачекав, подивився на ошелешеного учителя, мовби питаючи поради, і заховав пістолета. Відтак роззирнувся довкола, підняв якусь плескату залізяку і спробував підважити віко. Залізяка залізла під віко на кілька сантиметрів і, коли він почав другий її кінець тягнути догори, віко затріщало й подалося, але з таким жалібним стогоном, що аж за душу дерло. Капітан зігнувся і підставив під залізяку плече та наліг уже усім тілом, віко голосно тріснуло і розкололося. Учитель спрямував світло ліхтарика всередину скрині. Там нікого не було. Але й те, що вони побачили, неабияк їх ошелешило. Скриня була повна м’ячів, майок, бутсів, кедів та іншого причандалля, яке можна побачити на стадіоні. Але усе було сучасне, а не довоєнне.

      – Ось вам усі ті крадіжки… – сказав капітан.

      Учитель підступив ближче і, упізнавши шкільного м’яча, витяг його.

      – Куди? –