Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович

примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста

      – А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги… І м’яч, яким ви грали, і мешти, які ви носили… Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.

      – Я це знаю.

      – Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.

      – Якби вас протримали босим на зимній кам’яній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.

      – То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите – на вікнах навіть ґрат нема.

      Капітан підвівся, розправив плечі і пройшовся по кабінету, затягуючись димом. Потім зупинився і запитав:

      – Скажіть мені… навіщо ви у це все вплутали дітей? Чому ви не поговорили з тим божевільним на самоті? Невже конче було, щоб і діти слухали?

      – Я не помітив, як вони підійшли ближче і стали за моєю спиною. Я їх не кликав.

      – Ну ви їм пояснили, що усе це маячня? Що ніхто нікого не розстрілював?

      – Так. Я сказав їм, щоб нікому про це не розповідали.

      – Ні, ви повинні були попередити їх, що це брєд сивої кобили! – капітан підвищив голос. – Розумієте? Брєд! А що ми маємо зараз? – капітан розкрив папку. – Ось. Учень восьмого класу Ковальчук Петро, який чув той брєд, розповів про почуте учневі дев’ятого класу Корпану Орестові, а Корпан Орест переповів це однокласникові Стрільціву Романові… І так далі, й тому подібне… Ви розумієте, яка ланцюгова реакція вже пішла? Та мало того! Учень того ж таки восьмого класу Грицик Богдан поцікавився в учителя історії про долю семінаристів, які мали свій учбовий заклад на Кортумовій горі… А коли учитель відповів, що нічого про це не чув, учень Грицик Богдан розповів про матч смерті. Він так це і назвав «матч смерті»! І це тоді, коли нам відомо лише про один матч смерті – у Києві. Коли німці розстріляли «динамівців».

      – Ви ж знаєте, що це неправда, – сказав тихим голосом учитель.

      – Що – неправда?

      – Ну, той київський матч. Була ж публікація в пресі, що насправді нікого після матчу не розстріляли.

      – Я знаю. То була помилкова публікація. Тим більше, що уже знято фільм, встановлено пам’ятники і раптом… Це ж неправильно. В житті мусить бути місце і для легенди. Але не у вашому випадку. Ви не попередили учнів, що про зустріч із тим божевільним не слід поширюватися. І ось маємо…

      – Я не думав, що це їх настільки зацікавить.

      – А ви знаєте, що ваші учні уже організували екскурсію на те місце? Знаєте? І повели туди інших старшокласників. Ви завдали нам зайвої роботи і клопоту. – Капітан закрив папку, потім узяв якогось папірця і розписався. – Все на сьогодні. Завтра о п’ятнадцятій чекаю вас. Принесете м’яча і мешти. Ось перепустка, покажете на виході.

      Ревакович вийшов із приміщення КГБ на Дзержинського втомлений і вичавлений, востаннє це з ним було багато років тому, але тоді він був молодий, а зараз – то вже інша справа. Жив на околиці в маленькій старій хатині, що складалася з кімнати і кухні. Кілька років тому дружина, з якою він познайомився