Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович

перестав дошкуляти, щойно тільки вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.

      – Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.

      – А ви помітили, що там, на горищі, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного сліду. Здається, там давно нікого не було, хоча…

      – Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? – капітан витяг із кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. – То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.

      По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».

      У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:

      – Це той, що ви з ним розмовляли?

      Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:

      – Авжеж, прошу пана, то я.

      – То ви були сторожем у семінарії?

      – Ні-ні, не я. Оно сторож, – і він кивнув на хрест.

      – А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?

      – Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…

      – Ви казали, що були свідком розстрілу?

      – Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я – де там…

      – Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.

      – Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?

      – А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?

      – А це не я!

      – Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!

      – Та й мене нема. Але вони є.

      – Хто?

      – Ті, що стежать за вами.

      Капітан здивовано роззирнувся.

      – Ви їх не побачите, – сказав старий. – Вони думають, що гра усе ще продовжується.

      – Яка гра?

      – У м’яч.

      – Хто – вони?

      Та старий скорчив дурну міну і засміявся:

      – Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!

      Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.

      – Так я і думав – божевільний, – промовив капітан і подивився на учителя. – А ви що мовчите?

      – А