Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович

почнуть квіти, вінки носити… Цього ще нам тільки бракувало – львівського матчу смерті.

      – То що ви хочете, щоб я від начальника приніс до вас запит? – похмурим тоном запитав капітан.

      – Нє, ну ти перестань! Вже він до начальника піде! Ти от що, катай краще в буфет, принеси коньячок і шоколад. От тоді й поговоримо.

      Капітан усміхнувся, ця маленька слабість Бураченкова була відома усім, без пляшки до нього хоч і не потикайся, але якщо вже він послав за пляшкою, то історія з семінаристами таки мусила мати місце. Повернувшись до архіву, капітан перекрутив за собою ключ у дверях і сів до столу. Бураченков вийняв з шухляди маленькі позолочені різьблені келишки.

      – Ось, бачиш… ці чарочки… З маєтку Ланцкоронських. Ну, наливай. Значить так… Була осінь 1946. Бабине літо. Тут, у цьому приміщенні, під час війни перебувало гестапо. А потім ми зайняли. Ну і потихеньку обживалися. Роботи було дохреніща. В місті залишилося стільки ворожого елементу, що ми не встигали це все виявляти і відправляти куди слід. Слідство відбувалося нашвидкуруч, як на конвеєрі. Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі – не повіриш! – всі розмовляли російською. Понаїхало стільки усілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири! Ти б бачив, як їхні жінки у театр ходили! Вони ж у тих конфіскованих квартирах застали весь гардероб. Ну і дамочки повдягалися в нічні шовкові сорочки. А воно ж, коли напросвіт, то труси байкові за руб двадцять по коліна видно! – він залився радісним сміхом. – Да-а, цікаво було подивитися… Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, блядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати поки знову набереться. – І знову Буряченков трясся зо сміху і тряслися чорні волосинки, що стирчали з його ніздрів. – По неділях, щоб розслабитися, ходили ми грати у футбол. Мені тоді було тридцять шість. Я був стрункий і дзвінкий.

      – А як же Лєнін?

      – А що Лєнін?

      – Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.

      – А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не пам’ятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня, чи 10 травня, чи 15 вересня 1924 року, – я відповім.

      – Можливо. Але ж розмови з Лєніном…

      – Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й… Ага… значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби семінаристи. А після них – ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.

      – Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?

      – Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли