Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович

футболу, його всезагальність, популярність і доступність нівелюються адміністративно-командною природою тактичних побудов, тяжінням до дисципліни, виконанням установки на гру і загальною налаштованістю на результат.

      Великий Лобановський, один із наших футбольних ідолів – якщо не Бог-Отець – був догматиком не меншим від Мухаммеда і тираном не меншим за Сталіна. Взявши на озброєння голландський «тотальний футбол», він розробив свою версію «київського тоталітарного» футболу, де гравець, по суті – пішак, виконавець волі тренера. Його «команда-зірка» – апогей «фашистського» підходу. Тобто, говорячи про найбільші успіхи українського футболу, ми мали б також згадати і про ціну, яку за нього сплачено. Ціну зламаних ніг і поламаних доль, знищених кар’єр і понівечених життів. І коли я чую, що «футбол – це більше, ніж гра», то передусім маю на увазі якраз його «темний бік» – нелюдський і нелюдяний, всіляку травматологію і патологоанатомію. Саме ті, хто планомірно перетворював футбол на щось більше, ніж гру, зрештою, і призвели до появи сучасного раціонального, прагматичного футболу. Футболу, який передусім – бізнес, бабки, інтерес, букмекерство, купи-продай, трансфери, шоу-бізнес, ефективний менеджмент, і лише другою чергою гра. Тому якщо вже бути до кінця негативістом, то можна наважитись на твердження, що футбол – це менше, ніж гра. І саме в цьому секрет його популярності.

      У відомому анекдоті про трьох синів у батька, з яких двоє були розумними, а третій футболістом, насправді дуже багато гіркої правди. Адже, за іронією долі, футбольні виконавці – ті, хто дарує мільйонам уболівальників щастя і радість – люди зазвичай нецікаві, а іноді просто тупі й недалекі. В мого батька було два сини й обидва вони були футболістами. Фатальність ситуації полягала в тому, що й батько також був футболістом. Отже, я народився третім членом футбольної родини, де 80 % розмов точилися навколо «гри мільйонів» і лише 20 % – на теми побутові або загальнолюдські. Тому все моє життя – це принципова боротьба за зменшення цього високого відсотка. Безнадійна, безрезультатна (хоч і цілком неусвідомлена) боротьба за право не бути футболістом, футбольним фанатом у родині. Футбол мав безальтернативний характер у країні розвиненого соціалізму взагалі й у моїй родині зокрема. Він був втечею, віддушиною, приходом, ломкою, кайфом, останньою територією. У футбол поринали, тікали від сірої буденності, загрузали. Можна було ще втекти в алкоголь. І дуже часто ці стихії поєднувались. Втім, руйнували футбол із алкоголем людей однаково безжально.

      Зрештою, футбол був моїм першим самоусвідомленням. Згадуючи момент свого «опритомнення», кожна людина завжди пов’язує його з якимось конкретним образом, дрібничкою, деталлю. Хтось починає пам’ятати себе від смерті дідуся, кинутого в голову каменя чи дотику холодного стетоскопа до грудної клітини. Цей момент завжди містить у собі травматичний елемент. Щось, що було дотепер, – сіра зона, блаженний стан небуття і дитячого щастя. Відтепер усе буде по-іншому. Тепер ти будеш без крайньої плоті, але