Помилка. Светлана Талан

скоро поїдеш вчитися. Тобі треба модно вдягатися. Це джинсові штани мого виробництва.

      – Мені?! Джинси? – Обличчя Вероніки освітила щаслива усмішка. – Мені… Мені ніхто не дарував таких дорогих подарунків! Спасибі!

      Вероніка припала до його грудей, потім вдячно зазирнула в очі й пристрасно поцілувала.

      – Ми так і до ранку не розлучимося, – прошепотів Захар, вкриваючи обличчя Вероніки поцілунками.

      Вона відкинулася на спину, тягнучи за собою Захара. І знову гаряча хвиля, яка охопила їхні тіла з новою силою, забрала в такий солодкий світ бажання та пристрасті…

      Вероніка тихенько зайшла в дім, і її відразу засліпило світло. Дівчина з несподіванки здригнулася. Вона замружилася від яскравого освітлення й побачила перед собою матір.

      – Котра година? – незнайомим строгим голосом запитала мати.

      – Не знаю, – тихо відповіла Вероніка, передчуваючи недобре.

      – Ти добре знаєш, що вже третя ночі. Де ти була?

      – Гуляла… На танцях. Я була на танцях, а потім забалакалися з дівчатами. Адже незабаром роз’їдемося, а так не хочеться розлучатися, – швидко заговорила Вероніка, ховаючи ззаду руку з джинсами.

      – Не бреши мені! – майже закричала мати. Вона потягнула на себе руку доньки й побачила штани. Вероніку немов хтось обдав жаром. – Виходить, правду люди кажуть.

      – Про що ти, мамо?

      – Ти добре знаєш, про що. Значить, той крутий і тебе по кущах тягає?

      Слова матері були як удар нагаєм.

      – Мамо, не кажи так. Я ж твоя донька, – тихо попросила Вероніка, готова ось-ось розплакатися.

      – Купив мою доньку за ганчірку, як і всіх інших, – з гіркотою сказала мати. – Ти думаєш, що одна така в нього?

      – Ти про що, мамо?

      Вероніка відчула, як холодок пробіг по спині.

      – Піди в магазин, подивися на Люську, нашу продавчиню. На ній теж така ганчірка. Так їй скільки років?! Вона розлучена, дитина є, вона – баба, їй чоловіка треба, а ти… – Мати розплакалася. – Гаразд, іди спати, завтра поговоримо.

      Мати пішла до своєї кімнати, а Вероніка ще довго стояла скам’яніла з джинсами в руках.

      Розділ 6

      Вероніка прокинулася від мукання Зірки під вікном. Вона швидко вдяглася, затягла волосся резинкою й побігла виганяти корову. За хвірткою її чекала Кіра.

      – Привіт, – сказала Кіра стримано. Було помітно, що вона досі таїть на Вероніку образу.

      – Привіт, – відповіла Вероніка.

      – Розмова є.

      – Я слухаю, – сказала Вероніка, помахуючи кийком. Кіра йшла поруч.

      – Ти мене незаслужено образила, – почала Кіра.

      – Прийшла мені мораль читати? Ой, Кіро, відвали, без тебе нудно! Якщо образила, то вибач, я не зі зла.

      – Ми просто давно дружимо, тому я й хочу з тобою поговорити, – не звертаючи уваги на дратівливий тон, сказала Кіра. – Я знаю, що ти зустрічаєшся з тим Захаром.

      – Звідки ти знаєш? Плітки збирала?

      – Усі знають, не одна я.

      – Ну то й що з того? Заздриш?

      – Було б чому.