Помилка. Светлана Талан

голос був низьким, приємним, звабливим, він викликав довіру, і Вероніка не змогла не підпасти під його чари. Вона подивилася Захару прямо в очі.

      – Ніка, – сказав він. – Можна я так буду звати тебе?

      Вероніка не любила, коли до неї так зверталися. Крім як «Вероніка», вона нікому ніяк не дозволяла себе називати.

      – Можна, – відповіла вона, сама не знаючи чому.

      – Ніко, – майже прошепотів Захар, – приходь сьогодні ввечері на це місце.

      – Що? – зніяковіло, якось по-дитячому нерозумно запитала Вероніка.

      – Я буду чекати на тебе рівно о десятій. Прийдеш?

      – Не знаю, – знизала плечима Вероніка.

      – Про що ви там шепочетеся без мене? – запитала Кіра, підбігаючи до них. Вона труснула головою, і дрібні блискучі краплі води прохолодою обсипалися на Вероніку.

      – Ходімо додому, – сказала Вероніка, підвівшись та обтрушуючи від піску рушник.

      – Ну, Вероніко! – Кіра надула губи. – Ми щойно прийшли!

      – Тоді я піду додому сама!

      Вероніка швидко натягла сукню на мокрий купальник і пішла, не попрощавшись із Захаром.

      – Ніко! – гукнув він, але дівчина не озирнулася. За нею ледве встигала Кіра.

      – Що з тобою? – запитала вона у Вероніки. – Він тебе образив? Що він тобі сказав?

      – Мене? Ти ж знаєш, що я не даю себе образити.

      – Ну як він тобі?

      – Звичайний чоловік.

      – Ну не скажи! Він старший за нас, але який! З таким і на край світу не страшно, – зітхнула Кіра.

      – Не будь дурепою. На краю світу може бути бездонна прірва, – задумливо сказала Вероніка.

      – Недобре вийшло. Прийшли на річку разом, а втекли, як дві дикунки. Що він про нас подумає?

      – А мені плювати на його думку! – скрикнула Вероніка. – Не подобається, то нехай спілкується з міськими! Вони не дикунки. Вони красиві, вони легкодоступні, вони розумні!

      Вероніка різким рухом зірвала з голови вінок, жбурнула його вбік.

      – Кіро, ну що ти плетешся, як сонна муха?! – різко мовила Вероніка.

      – Я тебе не впізнаю, – сказала Кіра. – Чого ти злишся? Захар тебе роздраконив, а я до чого?

      – Та йди ти зі своїм Захаром знаєш куди?

      – Я піду зараз додому, – стримуючи себе, сказала Кіра. – А ти йди куди хочеш, але до мене більше не приходь.

      – Дуже треба! – крикнула Вероніка і втекла. Вона навіть не помітила, що в очах подруги від незаслуженої образи заблищали сльози. Бувало, звичайно, що вони сварилися, але то були дрібні перепалки, про які відразу забували, а тут…

      Розділ 3

      Зустріч із Захаром перевернула все в душі Вероніки. Цілий день вона відчувала напад душевного збудження. То бігла на город і люто висмикувала дрібні бур’яни, які густим зеленим килимом полізли по грядках після недавніх дощів, то поверталася в будинок і лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Думки про Захара були як мара, вони внесли сум’яття в її розмірене життя. Хотіла скинути їх із себе, як липке павутиння, і водночас знемагала від непереборного