Помилка. Светлана Талан

на підлогу. Їй повідомили, що в мами стався інсульт. Якийсь час Вероніка була в прострації, потім розплакалася гірко та невтішно. У такому стані її застав Назар, коли прийшов додому.

      – Що?! Що з тобою?! – Він кинувся до Вероніки, підняв її, відніс на диван. Вона не могла говорити.

      – Пий! – Назар подав їй склянку води з валеріаною. Вероніка зробила кілька ковтків.

      – Мама… У мами інсульт, – ледве витиснула вона із себе крізь сльози.

      Назар обійняв Вероніку за плечі, поцілував мокре від сліз обличчя.

      – Тобі треба заспокоїтися й негайно зібратися, – сказав він. – Ми зараз же поїдемо до неї.

      – А твоя робота? Мій інститут? – схлипуючи, запитала Вероніка.

      – Ти збирай свої речі, а я зараз усіх обдзвоню і про все домовлюся. Поки поїдемо на один тиждень. Добре?

      Вероніка мовчки кивнула. Вона вмилася й кинула у валізу кілька необхідних речей.

      – Я візьму мамі на ліки ті гроші, що вона мені давала на навчання, – сказала Вероніка.

      – Добре. Ти готова? Можемо їхати?

      – Так.

      – Тоді чекай мене вдома. Я на стоянку за автівкою.

      – Ні! – скрикнула Вероніка. – Я не можу залишатися вдома одна! Мені страшно!

      – Чому?! – Назар зупинився біля дверей.

      – А раптом із мамою… – У Вероніки в очах знову заблищали сльози.

      – Не думай про погане, щоб воно не відбулося. А ти не забула взяти свій зошит із мудрими думками великих людей?

      – Назаре, тільки не зараз.

      – Візьми, – пролунало владно й наполегливо. – Ніколи не знаєш, коли ці записи можуть тобі допомогти.

      Вероніка без слів поклала в сумку загальний зошит…

      Усю дорогу вони їхали мовчки. Вероніка була занурена у свої думки. Як таке могло статися з мамою? Звичайно, їй доводилося багато й важко працювати. Останнім часом у матері часто підвищувався тиск, але в неї завжди були під рукою пігулки від гіпертонії. А коли мати обстежувалася в лікаря? Напевно, ніколи. А їй лише сорок п’ять років виповнилося. «Господи, – Вероніка подумки молилася, – допоможи моїй матусі, спаси її і збережи. Прошу тебе, Боже, як ніколи ні про що не просила».

      Вероніка попрохала Назара пригальмувати біля автобусної зупинки.

      – Тобі погано? – запитав він.

      – Гірше ще не було, – сказала Вероніка, відчинивши дверцята салону. – Мені так лячно, Назаре, – зізналася вона. – Не можу навіть уявити, що зі мною буде, якщо з мамою щось трапиться.

      – Все буде добре. Ось побачиш. Поїхали?

      – Почекай. Я не встигла тобі сказати ще одну новину.

      – Ще щось?

      – Так. Сьогодні я була в лікаря, – Вероніка зробила паузу і на одному диханні випалила: – У нас буде дитина!

      – Яка дитина? – Назар здивовано подивився на Вероніку. – У нас? Дитина? – перепитав він і замовк, осмислюючи почуте.

      – Ти не радий?

      – Ну-у-у, – протягнув він, – це так несподівано… Ми ж не планували дитину.

      – Виходить, вона в нас позапланова.

      – Я навіть не знаю, що сказати… В один день і одне, і інше…