Помилка. Светлана Талан

потягло вологою і прохолодою. Вероніка задивилася на темні кострубаті гілки-руки старих верб, які вишикувалися в ряд, неначе вічні вартові річки. Стежка під ногами дівчини плавно розчинилася, переходячи в килим соковитої трави. Пахло береговою м’ятою, росяною конюшиною та ромашкою. Майже мертву тишу порушувало тріскотіння коників у траві. Вероніка зупинилася, віддихалася, прислухалася. Тріщало щось іще. Вона зробила кілька обережних кроків уперед і побачила на березі вогнище. Дим від нього не йшов тонкою цівкою вгору, а розсіювався над річкою, змішавшись із сивим туманом, який пеленою завис над притихлою водою. Біля вогнища навпочіпки сидів Захар. Він помітив Вероніку й помахав їй рукою. Тепер повертатися додому було нерозумно й навіть безглуздо, і Вероніка пішла до багаття.

      – Добрий вечір, – сказала вона.

      – Добрий, добрий, – усміхнувся Захар. – А я тут м’ясо для шашликів намаринував. Будемо смажити?

      – Якщо намаринував, то будемо, – відповіла дівчина.

      – Умієш шашлики готувати?

      – Ні.

      – Ну і правильно! Шашлики мають готувати чоловіки. Не жіноча це справа, – сказав Захар і взявся діставати зі скляної банки шматочки м’яса. Вправними рухами він нанизав їх на шампури, які примостив на заздалегідь приготовані рогачі з палиць.

      Вероніка з подивом для себе відзначила, що їй зовсім не страшно бути наодинці з цією людиною. Вони розговорилися. Захар розповів, що викупив будівлю колишнього садочка під швейне виробництво.

      – Тут, у вашому селі, буде кооператив із пошиття джинсового одягу, – пояснив він. – За два тижні зробимо ремонт, потім завеземо обладнання, тканини, наберемо штат – і буде такий собі міні-завод.

      – А де ти стільки швачок набереш? У нашому селі тільки тітка Дуся добре шиє.

      Захар розсміявся.

      – Знайдемо і навчимо!

      Вероніка їла шашлик вдруге в житті. Уперше було тоді, коли вони з Кірою взяли кілька шматочків солоної свинини з банки, вимочили та засмажили на палицях у дворі. Але те, що приготував Захар, було чимось незвичайним.

      Вони поїли м’ясо, забруднилися й побігли до річки вмиватися й мити руки. Вероніка залишила босоніжки на піску й пішла по воді. Приємна прохолода лоскотала їй ноги. Захар ішов поруч. Раптом він зупинився.

      – Стій! Не ворушись! – сказав таємничо, і Вероніка завмерла на місці. Він склав долоні човником, опустив їх у воду.

      – Дивись, що в мене в руках, – мовив майже пошепки.

      Вероніка побачила, як у його долонях гойдається відображення яскравої зірочки.

      – Ой! Яке диво! – захоплено сказала вона. – Дай мені потримати!

      – Тримай! Я тобі її дарую!

      Вероніка піднесла свої руки під його, і блискуче відображення заграло в її долонях.

      – Тобі ніхто не дарував зірок? – запитав він.

      – Ні.

      – Це тобі мій перший подарунок.

      – І як же я заберу його додому?

      – Облиш. – Захар ніжно взяв її руки у свої. – Я тобі ще подарую.

      Вероніка