Не вурдалаки. Светлана Талан

вступлю цього року – приїду наступного! – сказала і сміється собі.

      – А мені потрібно лише зараз! – вперто кажу я їй.

      – І що зміниться за цей рік? Ще все життя попереду! Звичайно, мені теж хочеться швидше з гордістю сказати: «Я – студентка!» Але, якщо цього не станеться, то плакати не буду.

      – А я буду, – кажу я. – Якби ти знала, як мої батьки мріють, щоб я вступила до педінституту, вивчилася, стала вчителькою. Я не можу. Не маю морального права не справдити їхні надії.

      – А якщо не вийде? Що тоді?

      – Повинно вийти! – твердо кажу я їй. – До того ж, я сама мріяла стати вчителькою з першого класу.

      – Як наша Надія Іванівна?

      – Так! Як вона. А тепер не заважай мені вчити, бо точно не складу іспити.

      Ми з Валею подали заяви до педінституту. Для мене, для моїх батьків це було дуже важливо. Змучені тяжкою працею в колгоспі, неграмотні, вони хочуть для мене, найстаршої дочки, іншої долі. Тому і не забрали мене зі школи після четвертого класу, щоб я йшла в колгосп на роботу. Вони зробили все, щоб я закінчила школу, стала інтелігенцією, щоб не гнула спину за трудодні, а могла ходити до школи в новеньких туфельках, у чистому одязі. Я навіть не допускаю думки, що може бути, якщо я провалюся. Ні, я повинна вступити до інституту. І це має статися цього року, зараз, а не потім.

      …серпня 1954 р

      Не можу навіть повірити у своє щастя! Сьогодні я знайшла своє прізвище у списку тих, хто вступив до інституту! Спочатку я не повірила, хоча була майже впевнена, що буду зарахована. Я навіть очі протерла і прочитала своє прізвище ще раз. Серце шалено калатає у грудях, готове їх розірвати, а мені хочеться і сміятися, і плакати водночас від такого щастя. Хіба це не справжнє щастя?! Про цей день я мріяла десять років! Десять років я наполегливо, терпляче та вперто йшла до цього дня. Здійснилося! Збулося! Тепер я справжня студентка! Я буду жити у місті, ходити на лекції до поважних викладачів. Кожен день буде мене наближати до заповітної мрії – стати вчителькою.

      Валя теж вступила. Тепер ми проведемо разом з нею ще п’ять років.

      Як же гарно на душі! Вона радіє, співає, готова обійняти весь світ, цей прекрасний світ, щасливе майбутнє і все-все-все! Валя буде чекати вечірнього потяга, щоб поїхати додому. А я не можу так довго чекати. Вийду за місто, зніму туфельки та босоніж побіжу швидше додому. Що зараз для мене п’ятнадцять кілометрів?! Я не пройду їх, пролечу, щоб швидше сповістити батькам радісну новину. Шкода, що Тьотя не дожила до цього щасливого дня. Вона також раділа б зі мною.

      …вересня 1954 р

      Сьогодні я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кімнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь.

      – Там добра господиня, – сказав він. – Не буде лаятися, бо у неї завжди квартирують студентки.

      – А якщо ми їй не сподобаємося? – завагалася я.

      – Щоб ми та не сподобалися? – розсміялася Валя. – Та такі дівчата, як ми, на дорозі не валяються! Чи не так, Петю?

      – Звичайно! – сказав той і подивився на мене якось по-іншому, не так, як завжди.

      Його