Не вурдалаки. Светлана Талан

Чи ти не знав?

      – Якщо рівність, то сідай верхи!

      – А й сяду! – Маняша гордо скинула голову.

      – Не слухай дурня, – тихо кажу подрузі. – Ти ж знаєш, що кобила не до кінця об’їжджена.

      – Я йому доведу, що дівчата нічим не гірше за хлопців! – голосно сказала Маняша.

      Не встигла я й оком моргнути, як Маняша хвацько скочила верхи. І в той же час Петрусь цьвохнув кобилі по стегнам лозиною. Зона заіржала, стала дибки, брикнула задом, й за мить Маняша перелетіла через неї та впала попереду кобили.

      – Навіжений! – заволала я з Валею в один голос.

      Підбігли ми до подруги.

      – Як ти? – питаємося.

      – Нічого, – кривлячись від болю, відповіла Маняша. – Кіпчиком дуже вдарилася.

      – Ну що? Накаталася? – регоче Петрусь.

      – Ось я тобі… – Маняша показала кулака Петрусеві.

      – Що ти? Пожалієшся мамі?

      – І пожаліюся! – відказала Маняша, підводячись.

      Можливо, вони ще б довго сварилися, але раптом задзвонили у селі дзвони. Всі кинули роботу, повернулися в бік села. Там вгорі стояв стовп чорного диму.

      – Пожежа! Хтось горить!

      Люди кинули роботу, побігли в село. І ми втрьох побігли. Дзвони завжди сповіщали про пожежу. Коли прибігли на вулицю, де горіла хата, там було повно людей, які носили з колодязя воду у відрах.

      – Наша, наша хата! – скрикнула Маняша.

      Дійсно, горіло їхнє житло. Як навіжена, забігала Маняша навколо. Вона помітила своїх двох молодших братиків, але матері ніде не було.

      – Де мама? – питалася вона людей, але ніхто жінку не бачив, хоча вона повинна була бути вдома, бо лише вчора повернулася з лікарні, де лікувала хворе серце. Коли пожежу загасили, на згарищі знайшли обгорілий труп. Скоріше за все, жінці стало зле, коли вона поралася біля печі. Вона так і померла з кочергою в руках. Маняша спочатку плакала, потім завмерла, ніби закам’яніла.

      – Я вже ніколи не пожаліюся мамі, – тихо сказала вона, витираючи очі хусткою.

      Після поховання вдови виникло питання, куди подіти дітей? Житла не стало, родичів у них не було. Сусідка згадала, що у неї залишилася адреса двоюрідної сестри батька дітей. Колись, ще до війни, вона приїздила до села в гості з чоловіком, який був військовим. Мати Маняші була неграмотною, то «генеральша» (як її одразу охрестили в селі) про всяк випадок залишила адресу сусідці. Жінка одразу ж відбила на пошті телеграму у Москву, а наступного дня отримала відповідь: «Скоро приїду». І справді, за кілька днів приїхала «генеральша». Ледь не все село бігало, щоб подивитися на її шовкову сукню в червоні квіточки, яка була стягнена на талії червоним лаковим блискучим паском. А взута вона була в лакові червоні туфлі на підборах з чорною пряжкою. Жінка мала пихатий вигляд, а її фарбовані кучері весь час спадали на лоба та прикривали нафарбовані вії. Мені ж запам’ятався запах її парфумів. Від жінки незнайомо та приємно пахло.

      Я була поруч з Маняшою, коли жінка кинула зверхній погляд на мою подругу.

      – Я