Не вурдалаки. Светлана Талан

зашепотіла вона. – Йди-но швидше сюди!

      Я підійшла.

      – Дивися! Що це? – тикнула вона пальцем на простирадло.

      Там, на ліжку, в тому місці, де вночі знаходилися наші ноги, було безліч маленьких цяток крові.

      – І дійсно, що це?

      – Давай запитаємо Лідію Максимівну, – запропонувала подруга.

      – Чи й не дивину побачили! – посміхнулась господарка. – Це ж ви блощиць натовкли ногами.

      – Блощиць?! – перепитали ми в один голос.

      – А то ж кого?! Вам у селі комарі та мухи надокучають, а в нас, у кого дерев’яні будинки, всюди живуть блощиці. Та ви не бійтеся, великої шкоди вони вам не завдадуть, – заспокоїла Лідія Максимівна.

      Коли господарка пішла, Валя запропонувала:

      – Давай знайдемо інше житло. Я боюся блощиць.

      – Отака завжди смілива, а маленьких блощиць злякалася! – посміхнулася я.

      – Я не жартую.

      – І де ти посеред навчального року знайдеш житло? Чи ти думаєш, що живеш у великому місті, де повно людей, які здають житло? – кажу я їй.

      – Все одно можна спробувати.

      – Зваж, що будинки тут майже всі дерев’яні, тож не виключено, що і там будуть блощиці.

      – Можна пошукати квартиру в цегляному будинку, – вже не так наполегливо каже Валя. Бачу, що вагається.

      – Ти гадаєш, що знайдеться ще хтось, хто здасть нам кімнату за таку платню?

      – Не знаю, – зітхає Валя.

      – Якщо у тебе є можливість платити втридорога, то шукай, – кажу я. – А я звідси нікуди не піду!

      – Куди я піду без тебе? – запитує Валя і обіймає мене за плечі. – Будемо тут жити та годувати цих ненажерливих блощиць. Хтось повинен їх підгодовувати, чи не так?

      Ми засміялися, і в цей час заходить до кімнати наша господарка.

      – Що ви тут, подружки-реготушки, смієтеся?

      – Весело та радісно жити, – відповідає Валя.

      – Як би то не було, а війну пережили, голод, то тепер вже краще.

      – А буде ще ліпше, – кажу я з запалом. – Життя нове будемо будувати, комунізм!

      – Я вже не доживу до комунізму, – зітхає старенька. – А вам, можливо, доведеться при ньому пожити.

      – Обов’язково поживемо! Нам, молодому поколінню, його будувати. Нам при ньому жити.

      – От і добре, – погоджується Лідія Максимівна. – А я думаю про те, що звикну я, дівчата, до вас як до рідних, а ви знову розлетитеся, як пташечки, по всьому світові та забудете мене.

      – Ну що ви, Максимівно! – кажу я та обнімаю стареньку за плечі. – Ми будемо до вас навідуватися.

      – Дівчатка, що жили до вас, теж так обіцяли. А потім… Втім, листівки до свят надсилають, і на тім спасибі. Одна я залишилася на цьому світі, зовсім одна, – зітхає вона.

      – А у вас дітей немає? – обережно запитую я, дивлячись на стіну сусідньої кімнати, де у рамках висять світлини молодих хлопців.

      – Все було у мене, – каже жінка і не помічає, як з очей котяться дві сльозинки по зморшках та десь губляться на обличчі. – І гарний чоловік був, і три сини, як три соколи. Всіх забрала клята війна. Ніхто додому не повернувся. Одна тепер радість