Не вурдалаки. Светлана Талан

тобі? – запитую замість привітання.

      – Ходімо зі мною. Я тобі щось покажу.

      – Мені зараз тільки гуляти, – кажу я, відчуваючи, що на очі знову навертаються непрохані сльози.

      – Ходімо, – наполегливо каже він. – Треба з тобою поговорити.

      Неохоче беру його під руку, кудись плетуся по кучугурах снігу. Незабаром ми опиняємося на центральній вулиці міста. Там, на головній площі, неподалік пам’ятника Леніну, височить ялинка. На ній безліч скляних різнокольорових кульок та «дощика».

      – Яка краса! – кажу я захоплено.

      – Ось бачиш! А ти не хотіла йти!

      Ми, як маленькі діти, обходимо ялинку, милуючись її вбранням.

      – Чи ти бачила таку красу? – запитує Петрик.

      – Де? У селі? – я гірко посміхаюся. – Можна подумати, що у вас у хаті така була.

      – Ні в мене, ні в тебе такого не було. Але життя з кожним днем стає кращим. А ще ліпшим його зробити повинні такі, як я і ти.

      – Та я ж трієчниця.

      – Це буде тобі наукою. Треба більше сидіти за книжками. Сама подумай, чи можна збудувати нове, краще життя для наступних поколінь, якщо після кожної невдачі розпускати нюні?! На помилках вчаться, а труднощі нас не повинні зламати, мають лише загартовувати. Пам’ятаєш книгу «Як гартувалася сталь»?

      – Звичайно!

      – Їм не легше було, чим нам. Чи коштує та трійка таких сліз?

      – Перед батьками соромно. Вони і так ледь-ледь кінці з кінцями зводять. Була надія на мою стипендію…

      – Треба набратися мужності, щоб до наступної сесії добре підготуватися. Не вішай носа! Пішли туди! – Петрусь вказує пальцем на гурт молодих людей, які зібралися навколо гармоніста і вже починають щось наспівувати.

      Не пам’ятаю, скільки часу ми співали біля ялинки. Я схаменулася, що вже надто пізно.

      – Мені негайно треба бігти додому, а то Максимівна не впустить до хати, – кажу я Петрусеві, підхоплюю його під руку, і ми майже біжимо додому.

      Біля двору зупиняюся, щоб відхекатися, кладу голову Петрусеві на плече.

      – Дякую, що витяг мене з дому, – кажу я і піднімаю очі, щоб на нього подивитися.

      Не встигла я схаменутися, як Петрусь швидко нахилився до мене та поцілував у щоку. Як жаром обпекло! На мить я завмерла від несподіванки, а потім схаменулася.

      – Навіщо? – чомусь запитала я.

      Швидко повернулася і, не попрощавшись, побігла до хати, забувши зачинити хвіртку.

      – Що з тобою? – запитує Валя, коли я, вся зашарівшись, влетіла до хати.

      – Нічого, – відказую.

      – Тільки не треба мені брехати. Я ж тебе добре знаю.

      Я роздягаюся, струшую сніг з одягу.

      – Я не поїду з Петрусем додому одним потягом, – кажу Валі.

      – Він тебе чимось образив? Так я йому за це всі патли повискубую!

      – Гірше! – кажу я та заглядаю в люстерко. Місце поцілунку горить, пече вогнем.

      – І все ж таки?

      – Він… Він мене… поцілував, – кажу майже пошепки.

      – От дурна! – сміється Валя. – Виходить, наш Петрусь у тебе