Не вурдалаки. Светлана Талан

і так стояти на одному місці. Здавалося, що у них насправді нема голови. Чи я, мале дівча, могла знати про таку курячу хитрість? І взагалі, у селі на той час не було навіть радіо, не те, що телевізорів. Газети люди не виписували, бо в основному були або малограмотні, або зовсім неписемні. А ми, діти, вірили у все, про що чули.

      Я навчалася в першому класі, коли у нас йшов урок письма. Я щось старанно виводила в зошиті, коли крізь відчинені вікна увірвалися звуки музики, якої я ніколи не чула. Всі учні завмерли, вслухаючись у ті дивні звуки.

      – Це грає духовий оркестр, – пояснила нам Надія Іванівна.

      А вже за хвилину нам сповістили, що цей день, двадцять першого вересня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, вважається днем визволення нашого села від загарбників, тому всіх учнів відпустили на свято. Ми побігли до сільського клубу, який був збудований перед війною. Там був великий балкон, на якому розмістився оркестр. Ми стояли, зачаровані музикою, бо ніколи подібного не чули, навіть тих музичних інструментів не бачили. На звуки оркестру почали підтягатися люди з усіх кінців села. Потім був мітинг, після нього виступали самодіяльні актори з міста. Я ніколи не забуду це свято – перший день нашої перемоги. Скільки ж то радощів було в очах людей! Радощів і смутку, бо ще тривала війна, всі чоловіки були на фронті, і жінки не знали, чи повернуться вони додому, чи ні.

      Що таке смерть ми знали не за чутками, бо зіткнулися з нею ще в ранньому віці.

      У голодний сорок шостий рік у нашому селі з’явилися два нетутешні хлопчики восьми та десяти років. За плечима у них були торбинки з якимись речами. Діти ходили селом та вимінювали домашні речі на харчі. Якось надвечір вони постукали до нашої хати. Дітлахи привіталися російською мовою. Мати пустила їх до хати.

      – Сідайте, рідненькі, – запропонувала мама. – Відпочиньте.

      – Дякуємо, – відказали ті в один голос та примостилися на ослінці. Сіли, а самі очі продали на стіл, де стояли глиняні полумиски. Там було порожньо.

      – Хто ви? Звідки будете? – запитала мама.

      – Я – Коля, – сказав менший. – А це мій братик Вася. Ми з Москви.

      – Як то?! З самої Москви? – здивувалася мати.

      – Так. Ми жили з татом та мамою. Батька на війні вбито, а мама померла, – розповів Вася. – Родичів у нас нема, то щоб з голоду не померти, ми зібрали татові та мамині речі та й пішли по селах міняти на харчі.

      – І так далеко зайшли, – зітхнула мати.

      – Бо не всюди можна дістати їжу, – по-дорослому сказав Коля. – Люди самі голодні. Голод.

      – І там, у Москві, теж голодно?

      – А звідки ми візьмемо харчі? У дитбудинок ми не хочемо, тому й мандруємо селами. Усюди люди бідують.

      – Так воно й є. А де ж ви ночуєте?

      – Де прийдеться. Іноді люди пускають переночувати, а коли й у лісі.

      – А далі? Що ви будете робити, коли надворі стане зимно? – допитується мама.

      – Додому повернемося, – серйозно відповів старший братик. – Дорогу додому я знайду.

      – Як то?

      – Люди добрі підкажуть. Тітонько, а вам не потрібна тепла кофтина?