Кровна мста. Ярослав Яріш

древні. Слава племені сіверян давно гримить, сам знаєш, княже.

      Посол хвалив свою землю, даючи тим зрозуміти, що Тмутаракань проти Сіверщини, як цуцик проти вовка, а то й проти лева. Мстислав і це розумів. Мовив:

      – Наша земля хоч не є вельми велика, та це край землі руської, тут також рука княжа тверда потрібна. Землі чужинські навколо, кожен норовить Тмутаракань під себе підім’яти. Ви б сходили спочатку до брата мого Судислава та його просили.

      – Були ми в Судислава. Не хоче він – до тебе послав. Рече, що не дуж є такою землею правити великою, як сіверська. Та й князя київського боїться. Каже, що не сміє проти волі Ярослава піти.

      – І я не піду, – однозначно мовив Мстислав.

      – Пошли до нього послів – Ярослав тобі не відмовить, адже з літ дитячих ти єси люб йому.

      Боярин не думав здаватися – не для того так здалеку прибув. Запала мовчанка. Князь думав. Мовив:

      – Що скажете, люба дружино моя?

      Бояри почали радитися. Першим сказав Мирослав:

      – Тмутаракані без князя трудно буде. Та мусимо думати не лише про свій город, а про всю землю Руську. Приповідка є: «Велика земля руська, і лад у ній буде». Безлад же із Сівері далі піде, на землі в’ятичів, радимичів, закоториться земля – не справитися одному Ярославові. Та наперед самого князя київського спитати треба. Як урече – так і буде.

      Присутні мовчали. Далі своє слово мовив Середич:

      – Мудре слово рік Мирослав: тобі, княже, у Чернігові сидіти й землю ту синам своїм лишити.

      Середич підняв братину, випив, за ним і всі інші. Знову якийсь час мовчанка, аж тут мовив Вуй:

      – Хочете, боярове, особливо ти, Середичу, князя із Тмутаракані вигнати, щоби по своєму в городі верховодити. Кожен за своє черево рад, а до князя вам байдуже, тому й не речете з любові, а тільки з хитрості. Не вір, Мстиславе!

      Князь не знав, що відповісти старому, але тут швидко знайшовся Середич:

      – Земля сіверська не чужа, і раз послала до нас бояр своїх, то зла князеві чинити не думає. А тут ми лишимося та княжою рукою правити будемо. Як князь урече тебе, воєводо, на посадника, то й тобі бути.

      – Не по мені це, – сердито відрубав Вуй.

      Щоб примирити своїх достойників, заговорив Мстислав:

      – Жоден стіл посадничий на собі Вуя не витримає – зламається. Уже вельми грубої кості воєвода. Та й не те що стіл – коні під ним присідають. Не журися, воєводо, посадником тебе чинити не будемо, щоб нидів ти за справами державними. Разом у Поле підемо, на печенігів, відженемо їх від землі сіверської за Дунай або за Ітіль-ріку.

      Присутні схвально загули, дружно за це випили. Сам воєвода усміхнувся, більше сперечатися не хотів, лише мовив:

      – Оце по мені.

      Тут знову слово взяв князь. Говорив твердо:

      – Спершу треба змусити до миру сусідів, щоби не могли вдарити нам у спину. Якщо мій брат Ярослав урече мене на стіл чернігівський – піду. Пошлю сольство до Києва. Ти, Мирославе, іди, а ще ти, Вую, і ти, Середичу. Беріть із собою людей та відпливайте завтра удосвіта. Ви, боярове, поки