Кровна мста. Ярослав Яріш

жартома почав благати Турик.

      – Проси живота, – грізно наказала дівчина.

      – Дай живота, – він повернувся до неї, обійняв за стан і притулився до колін.

      Дівчину звали Калиною. Восени Турик хотів повести її жінкою у свій дім. І родичі Малка, і батьки Калини знали про їх дружбу й любов, супроти не ставали, бо обидва роди були достойні один одного.

      – Коли тебе знову побачу? – запитала дівчина, розгладжуючи біляве волосся Турика на своїх колінах. – Ви ж завтра в похід.

      Він підвівся, сів біля неї.

      – Скоро. Бог дасть, поб’ємо хозар, касогів та повернемося додому зі славою та багатою здобиччю. Подарую тобі найкращу прикрасу, що здобуду в січі.

      – Нащо мені те золото й срібло – аби ти, мій ладо, повернувся живий – непосічений.

      – Повернуся, – запевнив її Малко. – Здобуду собі слави, золота, прижену кобилиць, від яких мої табуни підуть, а ще їхню княжну – красуню.

      Калина поглянула на нього.

      – Пощо тобі княжна? А як же я?

      – З тобою оженюся, а її за наложницю візьму. Для втіхи.

      – Не гніви Бога – гріховні речі говориш.

      – Чого гріховні? Кожен поважний боярин має мати наложницю, – сказав хлопець твердо.

      Дівчина знітилася й втягнула голову в плечі. Чоловікам суперечити не можна – цього її вчили змалку. А Турик почав далі повчально говорити:

      – Так, так, щоб ти знала. Кожен поважний боярин має мати наложницю. А кожна порядна бояриня – двох наложників, – раптом докінчив Малко й почав реготатися, взявшись за черево.

      Вона зрозуміла, що наречений кепкує з неї, і почала жартома душити його. Вони перевернулися на піску, змагаючись у силі. Турик виявився зверху. У його сильних обіймах дівчина обм’якла й більше не пручалася. Він лише чув її часте дихання і бачив, як пружні груди раз у раз підіймаються під плахтою.[1] Він легко взяв поцілунок з її солодких уст. Вона від блаженства закрила повіки. У хлопця в житті не було нічого приємнішого, ніж цілувати її. Він любив цю ніжну шкіру, волосся, любив запах дівчини. Та найбільше йому подобалися її вуста – такі солодкі й одночасно терпкі, як старе вино. Вони його п’янили. Турик мимоволі торкнувся її грудей. І тут дівчина стрепенулася.

      – Ні, не буде того!

      – Що?

      – Не можна до весілля – Бог покарає.

      Вона скинула його із себе, сіла.

      – Добре, я більше туди не полізу, – пообіцяв Малко та легко взяв її за руку, бажаючи знову покласти біля себе.

      – Облиш, ладо мій, – попросила вона. – Не муч мене. Дасть Бог, повернешся з походу, діждемо осені, а вже там… Приходь сьогодні на наше місце, як зайде сонце, – перед походом востаннє побачимося, я подарую тобі хрестик, у Десятинній церкві освячений. Він берегтиме тебе від ворожих стріл та мечів.

      – Прийду, – пообіцяв Турик.

      – Тоді до вечора.

      Вона пішла. Завжди так робила – не хотіла, щоб її хтось побачив із ним, а то потім погана слава

1

Тут: верхній одяг на кшталт накидки.