Кровна мста. Ярослав Яріш

почали розходитися. Залишилися хіба ті, хто завтра мав відпливати, князь та гості. Мстислав мав дати своїм послам останні настанови. До нього заговорив один із чернігівців – вусань.

      – Перед тим як сольство до Києва слати, візьми, княже, письмо від брата твого Судислава.

      Мстислав поглянув на нього.

      – Нагадай, як зовуть тебе, боярине.

      – Бориславом.

      – Чого скоріше не давав письма, Бориславе?

      – Судислав так наказував. Рік, аби передати тільки тобі в руки і щоб ніхто його не бачив та не читав.

      Він витяг згорток, обмотаний ниткою та заклеєний воском із печаттю Судислава.

      Мстислав узяв листа, боярин повторив:

      – Щоби ніхто його, крім тебе, не читав.

      Мстиславові бояри зрозуміли натяк, відійшли. Князь почав читати. Час від часу він відривався від читання й дивився то на слів, то на своїх бояр. Погляд його чогось став розгублений, пальці стисли папір. Князь досить довго читав і перечитував лист від брата, нарешті скінчив. Бояри уважно дивилися на нього, запала повна тиша. Мстислав видихнув, беручи себе в руки.

      – Мирославе і ти, Вую, зостаньтеся. Решта йдіть, готуйтеся до далекої дороги.

      Середич криво посміхнувся. Певно, його образило те, що князь і з ним не хоче поділитися таємницею листа. Уголос боярин цього не сказав, а тільки прорік:

      – То хто буде старшим сольства, чиїх наказів слухати: Мирослава чи Вуя?

      – Мирослава, – коротко відповів князь. Він був у гніві і на Середича уваги не звертав.

      Усі присутні, крім князя та двох його достойників, вийшли, а за порогом князівського терема розійшлися.

      Вадим

      Купець Вадим сидів у своєму човні: хвиля колисала його, а сонце приємно гріло спину. Він знизу вгору дивився на Мирослава, який стояв на пристані і мружився від променів. Боярин за стільки літ не мінявся, лише черево гладшало та додавалося зморщок на лобі.

      – То що, згода? – запитав боярин.

      Щось усередині говорило Вадимові, аби він відмовився, аби не йшов на ту спілку. І платня невелика.

      – Хіба ж князь своїх лодій не має? – спробував заперечити купець.

      – Має. Тільки тепер кожен вой, кожен дружинник багато важить, – ухильно відповів боярин.

      Вадим відчув, що Мирослав чогось не договорює, хитрує.

      – У греки мені треба. Кажіть он сіверянам, нехай вас везуть, – купець кивнув у бік лодії чернігівських послів. – Та й човен у мене малий – більше десятка мужів не візьму.

      Боярин стояв на своєму.

      – Нас буде небагато – восьмеро.

      – Щось мало як для сольства.

      – А ми не йдемо як сли, а лиш як гості. Справу маємо в Києві.

      Вадим поглянув у відкрите море. Думав. Ой, як не подобалася йому ця угода з Мирославом, щось тут було не так. Спочатку прибули посли сіверські, тепер же раптово Мстислав посилає до Києва своїх ліпших людей. Таємно посилає. Щось князі-брати лихе задумали, щось має статися.

      – Добре, боярине. Хоча й не маю хоті волочитися з вами, та й відмовити тобі не можу, нашу дружбу пам’ятаючи. Поможу тобі. Тільки