Кровна мста. Ярослав Яріш

– найдревніше. Князь ніколи не зважав на це – думав свою думу. Зате пожвавішав Мирослав.

      – Коли ми плавали по морях, то ви тілько разом із жабами на болоті квакали! І русь споконвіку на Дніпрі жила, на Прип’яті та на Десні. А ще понад Россю, від того й ріка так зоветься. Київ – то є серце Русі, мати всіх городів руських.

      Боярин завше був скорим до бесід, любив сперечатися, особливо з гостями з півночі та варягами, які останнім часом усе більше задирають носа. Князівський мед тільки додавав йому охоти. Зараз він поглянув на Романа, штовхнув його ліктем.

      – А ти що повіси нам, за ким правда?

      Роман був аланом, батьком Луки. Це був поважний муж, говорив завше стримано, сперечатися не любив. Та раз його запитали – він відповів:

      – Ми, алани, є роду сколотського, греки ж на нас рекли «скіфи». То ми навчили вас ратитися і торгувати з греками іще п’ятнадцять століть тому. Русами ви називали князів, яких вибирало віче і які правили вами. Тому й речуть: «Земля руська», себто княжа земля.

      Мирослав тут же заперечив:

      – Русь народилася на Дніпрі, а вже звідти по всіх землях розійшлася. Наших мечів і греки скуштували, і римляни, і степовики, і готи. У нас споконвіку віче є вищим від князя. Через отой закон старий не було на Русі ніколи ладу, кожен рід своєму богу молився і свого князя слухав. Не було єдності. Тому й приходили до нас готи, обри, хозари та обкладали нас даниною. Отоді знову віче кликало собі князя сильного, аби об’єднав усі роди і побив ворогів!

      – Русь північна древніша є, – тягнув своєї Вадим, та князь не мав наміру далі слухати тієї розмови.

      Він махнув рукою, і всі затихли.

      Аби розсудити бояр, Мстислав сказав:

      – Хіба важить, хто древніший є? У кого сила многа – також не важить. Он Редедя яким був здоровецьким. Усі справи добрі з Божого благословення робляться, а за лихі Господь карає.

      Мстислав замовк, і тут знову спробував узяти слово Вадим, описуючи красу муромської землі, але тмутараканці його перебили і почали говорити про свої справи, зокрема про будівництво церкви. Так балакали до вечора. Коли почало темніти, двері відчинилися й зайшов воєвода Вуй, позаду нього тримався якийсь воїн.

      – І що рече князь київський? – без жодних передмов суворо запитав воєвода.

      – Рече, аби-с здоров був, воєводо. Цілий день відшукати тебе не можу. Сідай до столу та випий із нами меду, – запросив князь.

      Вуй втомлено сів.

      – Виджу, не хоче Ярослав із печенігами ратитися, – сказав скрушно старий воєвода. – І з касогами раті не вийшло. Може б, хоч на греків ударили, поскубали трохи?

      – Не можна – мир у нас, кораблі грецькі до города заходять, – відповів князь.

      Воєвода знову зітхнув.

      – То на лови ходитиму, на ведмедя. Може, хоч він зглянеться наді мною і розідре.

      – Пощо смерті шукаєш, Вую? Вона сама тебе знайде.

      Воєвода живо похитав головою.

      – Хіба ж то є славна смерть – у постелі? Треба в полі чи в лісі згинути, меч або рогатину тримаючи.

      Мстислав налив старому меду, той випив.