Кровна мста. Ярослав Яріш

привезеш?

      – Чого везти, тута маю – іди вибирай.

      – Уже-м видів. Щось ліпше треба.

      Вадим поглянув на молодця спідлоба.

      – Привіз би, тільки тобі догодити тяжко. Носом вельми много крутиш.

      Турик знову кинув оком на лодію, що приближалася до берега.

      – Ще якісь гості ідуть, може, у них буде щось путнє.

      Вадим і собі зауважив судно, придивився.

      – Щось і впізнати не можу.

      – Хоча правду мовиш, – сказав раптом Турик. – Тяжко мені догодити. Ти, Вадиме, купи в мене шкури, а ще коней продам, а з того золота мені майстер зробить таку прикрасу для Калини, яку звелю йому.

      Вадим не зводив очей із лодії, спохмурнів. Нові гості могли перебити йому торг.

      – Купувати шкури не буду. Дурень хіба платив би золотом. Коні – інша річ, тільки мені з кіньми волочитися нема як. Зробимо так: ти шкури принось, на щось та виміняєш. А коли твоїй невісті не припадуть до смаку подарунки, то віднесеш до майстра, і він тобі переплавить.

      Хитрий купець простягнув руку, тільки Малко її тиснути не поспішав.

      – Піду подивлюся, що ті гості привезли. Може, у них знайду те, що шукаю.

      Лодія гостей була вже зовсім близько. Турик бачив їх засмаглі спини, руки, що грали м’язами, то опускаючи, то підіймаючи важкі весла. Човен швидко підходив. Один із них легко вистрибнув на дерев’яну пристань і пришвартував човна.

      Найстарший із купців також зауважив Турика.

      – Гей, молодче, зажди, не поспішай.

      Малко і так не поспішав, стояв, з цікавістю розглядаючи новоприбулих. Говорив до нього муж років під сорок. Був здоровий, як ведмедище, бороду мав поголену, а вуса, як дві чорні гадюки, сповзали з-під носа до грудей. Один за одним гості зійшли на пристань.

      – Відведи нас до князя, – наказав вусань.

      Швидше за все вони хотіли заплатити мито у князівську казну, як і годилося прибулим до города купцям. Турик не звернув уваги на грубу мову вусаня, натомість запитав:

      – Що там маєте в саквах? – Молодий вой кинув поглядом на лантухи на дні човна.

      – Не для тебе це – князівське. Ми не купці, не на торг прибули. Справу до князя вашого маємо.

      Турикові стало цікаво. Він не смів питати в них, хто такі, адже не міг лізти у справи княжі. Лише догадувався, що це посланці якого іншого князя або й самого Ярослава – великого князя київського.

      – Ходіть, – відповів Турик.

      Гості надягли сорочки, адже досі були до пояса голі, підперезалися мечами, накинули камзоли й рушили слідом за Туриком.

      Місто готувалося до війни. Вої гострили мечі, стругали ратища, кували наконечники на стріли. Тмутаракань перетворилася на величезний військовий обоз із криками тивунів, скрипом возів та ревінням волів. Не раз уже за свого життя Турик бачив такі приготування – не вперше на бій виходити на диких сусідів: ото касогів побили, а ще перед кількома літами князь Мстислав разом із греками ходив проти хозар у Таврію. Були й дрібніші виступи, усіх і не згадаєш.

      Гості уважно роздивлялися