Кровна мста. Ярослав Яріш

тут же свого господаря заступили і свої двосічні витягли.

      Мирослав почухав потилицю.

      – Добре, купче. Пощастило тобі, що я нашу дружбу стару пам’ятаю: допоможу твій борг забрати, тільки покажеш мені того грека і тих варягів. Віру маю, що і ти про нашу дружбу не забув і за добро добром віддаси.

      Тепер уже Вадим посміхнувся.

      – Справді – стара й сильна дружба наша.

      При тих словах вони подали один одному руки.

      – Ліпо є. Ти, купче, будь готовий вирушати завтра на світанні.

      Вадим провів поглядом вайлувату постать Мирослава, тоді розлігся просто на дні човна. Він відігнав приємні спогади про старі часи і почав думати про справи сьогоденні. Найперше треба було зрозуміти, що надумав Мирослав…

      Купець знав історію відносин між братами Володимировичами, хоча й не був свідком тих подій, а більше чув із розповідей інших. Не любив втручатися у справи князівські, проте ті справи хоч-не-хоч торкнулися його.

      Князь Володимир – батько Ярослава та Мстислава – мав багатьох синів від різних жінок. Ще за свого життя він наділив кожного з них князівством, тим самим посиливши свою владу на всій великій руській землі. Святополку дав Туров, Ярославові – Новгород, Святославу – землю деревлянську, Борису – Суздаль, Глібові – Муром, Позвізду – Волинь, Станіславу – Смоленськ, а Мстиславові – Тмутаракань. За законами древніми на стіл великокняжий по смерті батька мав сісти старший син. Це був Святополк. Казали, що він був сином двох батьків, бо мати його спочатку була за Ярополком, а потім її взяв Володимир, убивши брата. Володимир же вирішив залишити замість себе Бориса, якого найбільше любив. З того й почалася війна.

      Купець із сумом згадує ті часи – у війну торг нікудишній, та й не знаєш, звідки біди чекати.

      Вадим махнув рукою, ніби відганяючи набридливі думи, що не давали спати, і повернувся на бік.

      Ніч пройшла швидко. Вадим звик прокидатися з першими промінцями сонця, однак його супутники сьогодні встали ще швидше. Вони розвіяли чутливий сон, голосно ступаючи по дошках пристані та розмовляючи.

      – Довго спиш, купче! – гукнув йому ще здаля Мирослав.

      Вони всі були зоружені, несли кожен на плечах важкі пакунки.

      – Ліпше було б меду взяти та пива. З медом та піснею дорога скоріше пробігає, а пиво помічне на другий день.

      Тут у розмову втрутився Вуй:

      – Мед у Києві пити будемо, а не в поході. Коли б князь Святослав побачив у поході п’яного, то тут же б із лодії у море скинув.

      Вадим не мав що відповісти на це старому, лише спитав:

      – Ще Святослава пам’ятаєш? Скільки ж літ тобі, воєводо?

      – Недавно тільки чотири десятки минуло, – зло буркнув дід.

      Усі недовірливо поглянули на нього. Вуй уточнив:

      – А через два дні – сімдесят і п’ять буде.

      Вої посміхнулися на такий жарт, Мирослав же мовив:

      – Ти, воєводо, як той дуб хортицький, з літами лише сильніший стаєш.

      – Та вуса довші, – докинув Середич.

      – Вуса, як і шрами, прикрашають воя, – відрубав Вуй, і всі знову