Мелодія кави у тональності кардамону. Наталія Гурницька

Чого ти вчепився до мене?

      – А якщо я тебе люблю?

      Злякано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою. Ніяка то не любов. Лише азарт та бажання здобути те, що не дається до рук. Здалося їй таке кохання.

      Намагаючись опинитися на безпечній відстані від Дмитра, вона смикнулася і спробувала вирватися з його обіймів.

      – Чого ти тікаєш? – Дмитро боляче стиснув її зап’ясток. – Усе одно тепер не втечеш від мене…

      Відчуваючи, що вперлася плечима в браму, Анна роззирнулася довкола. Ні, той хлопець таки здурів. Ще й на вулиці, ніби навмисно, хоч би хто з’явився. Як не треба – довкола юрби людей, а як треба – навіть сусіди з вікон не визирають. Хоч би його батьки вийшли на вулицю. І ніби ж не глуха ніч надворі. Може, покликати їх?

      Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Дмитро повністю заступив їй шлях до відступу.

      – Може, нарешті вислухаєш мене?

      Намагаючись звільнити руку, вона відштовхнула його від себе.

      – Не хочу я нічого слухати. Я взагалі кричатиму.

      Дмитро зло усміхнувся. Кого там її крик вразить. Усі знають, що вони майже заручені.

      – Цікаво, а як ти пояснюватимеш людям, чому тут опинилася? Ходиш ночами сама. Не боїшся нікого чи тобі вже нічого втрачати?

      Раптом зрозумівши, що Дмитро доволі незграбно намагається облапати її, Анна з усієї сили заліпила йому ляпаса.

      – Та як ти смієш, – раптом вона відчула, що брама за її плечима подається. – Я зараз усе розповім твоїм батькам і…

      Розчинивши браму навстіж, вона кинулася до будинку батьків Дмитра, збігла на ґанок, штовхнула двері. Чому тут так темно? Де всі поділись? А у вікнах світилось чи не світилось? Здається, не світилося.

      Зрозумівши, що в будинку нікого немає, вона кинулася назад на вулицю, проте в темряві з розгону наштовхнулася на Дмитра. Пізно. Він уже тут.

      – Я хочу вийти звідси. Чуєш? Не роби дурниць… Дуже тебе прошу.

      Дмитро підійшов до неї впритул, і вона знов опинилася притисненою до стіни. У темряві не могла чітко бачити його обличчя, проте відчувала – зараз він спробує її поцілувати.

      – Вступися, чуєш? Мене вдома чекають.

      – А чого я мушу вступитись? Я тебе до себе не тягнув. Ти сама сюди прийшла. Звідки я знаю, може, ти навмисно сюди забігла.

      Відчуваючи, що до горла їй підступає нудота, Анна спробувала випручатися.

      – Та не рипайся ти, – крізь зуби процідив Дмитро. – Ти що, не розумієш – я заміж тебе візьму… Хочеш, навіть після Паски.

      Анна завмерла і з жахом глянула на нього. Ні, це відбувається не з нею. Це якесь безглуздя.

      Відчайдушним зусиллям вона спробувала звільнитися, але Дмитро не лише не відпустив її, але раптом почав задирати її спідницю вгору.

      – Та що ти робиш? – вона з силою відштовхнула його від себе. – Йди ти…

      Кинулася в найближчі прочинені двері, а тоді, просуваючись у цілковитій темряві, спочатку наштовхнулася на якийсь стілець, потім на стіл, тоді на діжку з водою і, врешті, мало не впавши, боляче вдарилася коліном у кант шафки.