Мелодія кави у тональності кардамону. Наталія Гурницька

мимоволі вслухалася в темряву ночі довкола себе. Ще й у кімнаті, ніби навмисно, так тихо, аж моторошно. Лише годинник цокає на стіні й десь далеко на вулиці гавкає пес, а ще серце у грудях товчеться так, ніби йому щось пороблено, тому клятому серцю. Що ж вона зробила зі своїм життям? Здається, сама собі заподіяла таку кривду, якої ніхто інший ніколи б і не вчинив.

      Відчувши гострий напад жалю до самої себе, Анна не витримала і розплакалася. І треба було їй зустріти того Дмитра. Через такого дурня все життя собі переламала. Що тепер робити? Як рятуватись? Від такої ганьби вже нізащо не відмиєшся. З жорстокою насолодою роздмухуючи в собі жаль, Анна перестала плакати аж тоді, коли відчула, що від сліз їй стало трохи легше. Зараз вона лише зрідка шморгала носом і відчувала, що напад відчаю потроху відступає. Принаймні, сил на те, щоб гостро на все це реагувати, у неї таки не залишилося.

      Навпомацки підійшовши до ліжка, Анна присіла на його краєчок. Попри втому і якесь отупіння від сліз, все ще відчувала страх. Швидше б світанок. Вранці приїде Адам і всі страхи минуться, ніби їх ніколи й не було. Він не лише заспокоїть, але й скаже, що нічого страшного не сталося, що вона з ним і що так буде дуже-дуже довго.

      Якийсь час Анна сиділа нерухомо, проте дуже швидко відчула, що мерзне, зняла черевички і залізла на ліжко з ногами. А якщо Адам приїде аж надвечір? Що тоді? Вона притулилась плечима до стіни і спробувала розібратися в ситуації, яка вимальовувалася в її житті, проте в голові не було жодної втішної чи бодай зв’язної думки, лише якісь уривки вражень, хаотичних емоцій і страхів. Та ще відчай, уже трохи притлумлений сльозами й сильними емоціями, проте однаково дошкульний і болючий, як гостра скалка у пучці. Заплющити б очі й опинитися в тому часі, коли все це вже залагодиться. Там, де не тремтиш від страху, де не треба прислухатися до моторошної тиші, і там, де вони з Адамом разом. Де спокійно, затишно і дуже тепло…

      Щільніше загорнувшись у ковдру, Анна непомітно задрімала. Прокинулася десь посеред глухої ночі. Від незручної пози у неї затекли шия та плечі, а пластини корсета дошкульно вп’ялися у груди. Заснула сидячи? З якого дива?

      Раптом усе собі пригадавши, Анна широко розплющила очі. Боже, вона ж в Адама!

      Долаючи біль від спання у незручній позі, вона злізла з ліжка і, невпевнено ступаючи босими ногами по холодній підлозі, навпомацки підійшла до вікна та відхилила фіранку. Жодного руху або підозрілого шуму. Тільки сніг продовжує сипати з темного нічного неба і під його вагою потроху починають вгинатися гілки дерев та кущів.

      Навіть собаки ніде вже не гавкають – позамовкали перед світанком. Звичайна зимова ніч – тиха, засніжена, спокійна. Ніхто її не шукає. Певно, лист уже знайшли і прочитали.

      Повернувшись до ліжка, Анна розстебнула сукню і послабила шнурування корсета. Цілком роздягатись не наважилася, – боялася, що Адам повернеться раніше, аніж вона прокинеться.

      Налаштувавшись на сон, Анна незабаром з жахом зрозуміла, що не може заснути.