Зібрання творів. Василь Стус

простоїть

      при узголів'ї привидом скорботним

      і на чоло гарячу покладе

      натруджену правицю,

      щоб не заснув,

      щоби не міг заснути,

      а вдосвіта зникає.

      А за стіною плач дитини, а хтось регоче за стіною.

      Куди піти? Куди подіти своє безсоння? За стіною,

      як дві гримаси, вбиті в стіну, як два крила

      на райські дні —

      і плач, і регіт за стіною, і плач, і регіт, і мені.

      Від рання дощ. Від сну, від ночі,

      від узголів'я – дощ і дощ.

      Ридання шиб і ринв. А хоч —

      ридання матері пророче.

      І розпросторених світань

      сумна імла підводить крила

      обвислі. А звести несила,

      а заборони темну грань

      переступити безборонне —

      то понадмірний, смертний гріх.

      Непам'яті лапатий сніг

      спішить і пішо і комонно.

      Колись обридне вічна веремія

      і схочеться до сну. Аби не гибіть,

      не вижидати черги сподіванням.

      Зізнайся: переможений – це ти.

      Пригадуєш? – так ясно починалось,

      важке подзвіння билось об піддашшя,

      соломою ушите. Верби ридма

      благочестиво гнулися до ставу,

      і день крутивсь і терпко пах, неначе

      ще надзелень розтовчений горіх.

      Отак дитинство в жилах трепетало.

      Тугі котились дзвони, як морелі,

      а ти смичком вимахував зухвало,

      немов спудей, що полишивши бурсу,

      граматику на мандри поміняв.

      О Господи! Так ясно починалось!

      Дороги валували, як собаки,

      на плесах пісні зайчики скакали,

      а ти білів трикутником надії,

      корабликом, загубленим між хвиль.

      Сто сонць ув очі йшло. Сто птиць летючих

      над літеплом ставка. Горіли сосни

      чорнясто-жовтим мерехтом. Калина

      біліла так і бігла так од плоту,

      що ледь побачиш – зашпори зайдуть.

      І так тобі нещастя бракувало.

      Ти звав його. Ти думав – молодий

      упорається. Бо могутня шия

      кріпацького поріддя не зігнеться

      аби там що. Пригадуєш? – Було.

      Тепер минуло все. Відбігло серця,

      мов спаленої хати відбігають

      пси найвірніші. Й ти за всім минувся.

      А втечі посвисти – натомість крил.

      (Наївний хлопче! Вікове страждання —

      такий пекельний німб, що душі палить.

      Збагни – і вмри. Безсилістю своєю,

      розп'яттям чи зненавиддю – помри.)

      Тепер набридло все. Немає стерпу.

      Десятою дорогою обходить

      тебе життя. Полишений в обозі

      себе – колишнього, сиди і жди:

      десь, може, промайне, мов тінь утекла,

      ти – справжній. Це лишилося одне.

      Умерти. Так. Щоб більше не стогнати,

      не мучитись, не проклинати долі,

      не ображаючи життя. Пізнай,

      що чесність смерти – то жива чеснота,

      що вмер – і закінчилося. Двобій

      ти не програв. Ти вибув, бо не зміг

      миритися, коли краплена карта

      пішла до гри. Коли ножа у спину

      стромляє