Зібрання творів. Василь Стус

обвали літ

      і пам'яті провали.

      Але ж і дні настали —

      оцей вселенський гніт.

      Мій Боже, білий світ —

      це біле божевілля —

      не варт твого зусилля,

      то й бідкатися встид.

V

      Але хто поверне

      руки, рухи, радощі нам?

      Але хто уперто

      вік рубатиме хащі?

      Але хто навикне

      жити, серце ївши своє?

      Де ті недоріки,

      кому пам'ять спать дає?

      Жив чи ні – намарне.

      Все намарне – чи жив, чи ні.

      Годі, незугарний!

      Доста. Збавив літа бучні.

      Не оплакуй втрати днів,

      бідою видублених.

      За життя – розплата:

      лізь до могил до виблих.

      Вже, причинний,

      у покорі перепочинь.

      Долі – згінні,

      наче дні. І намарне – чиниш.

      Що чуже – то наше.

      А що наше – нам же й чуже.

      Наша доля вража

      нас доріже – нашим ножем.

      Марні епітим'ї,

      не врятує великий піст.

      Дотліває з димом

      край оспалих синів-лакиз.

      Мало йому горя —

      ще ховається в сповитки.

      Нині – вчора

      і раніше за всі віки.

      Та й діяння марні.

      Суєта суєт і мана.

      Бродять біди в парі

      (що ж бо за біда за одна?)

      Причинивши двері,

      колінкую: Отче ти наш!

      Таж ніхто не верне

      руки, рухи, радощі нам?!

VI

      Не побиваюсь за минулим,

      побитим шашіллю зневір.

      Високі думи промайнули,

      в потаймиру – водовир

      стражденних літ. Нехай. Не плачу.

      Не побиваюсь. Задарма.

      Усе, чим жив, сьогодні трачу.

      Все рвуть руками обома.

      Але ж чи все? Не все. їй-богу.

      І гріх казать: все чисто рвуть!

      Навічним радості облогом,

      обніжком щастя, там, де ймуть

      малої віри на безвір'ї

      малої ласки серед зла,

      квадрат – чотири на чотири —

      і окрай чорного стола.

      Якраз навпроти, на ослоні

      сидить нужденна удова,

      і на змозолених долонях —

      солоні сльози, як жорства.

      І так провадить: зглянься, сину,

      руками горе розведи,

      бо як не стане України,

      тоді не стане і біди.

      І в щасті нелюдів пощербне

      її державний меч і гнів.

      І горе зітреться на мерву.

      І відбіжить її синів

      невірних потовч-потороччя.

      За першим громом – відбіжить.

      Хто ж їй води подать захоче?

      Закриє очі хто – скажи?

      Єси ти сам – з собою врівень,

      один на сотні поколінь

      високим гнівом богорівен,

      хай, може, не ріка, а рінь,

      важка занадто. Крик стоустий,

      молінь столобих ти рука.

      Ступай – майбутньому, назустріч,

      і хай хода твоя легка

      легкою буде. І не треба

      жалких жалінь. І – задарма.

      Тюрма не доросте до неба:

      ще землю їстиме тюрма.

VII

      Незграбно