Рай. Центр. Люко Дашвар

всю ніч працював, як папа Карло. Пішли, Макаре… Зараз будемо їсти, аж поки не луснемо.

      На веранду Люба вискочила.

      – Гоцику! – повисла йому на шиї.

      А Гоцик знай сміється:

      – Чуєте? Я у партію вступив.

      – У яку? – не здивувався Макар.

      Гоцик плечима знизав.

      – У партію бабла… Першу партію свого бабла майже всю розтринькав на хавку.

      Того дня у виші не пішли. Розтрощили Гоцикові пакети з харчем просто на килимку посеред кімнатки: ковбасу червоною ікрою заїдали, пивом запивали, чорний шоколад на потім відклали.

      На голодний шлунок – мріяти б. А понаїдалися… Закурили.

      – За ніч зробив політичну кар’єру, – вихвалявся Гоцик. – Розказую… Її звати Марта. Прикольне ім’я. Подумки я назвав її Мартазаврою.

      – Чому? – спитала Люба.

      – Ну… По-перше, стара та давня, як динозавр. По-друге… Розляглася на мені – ворухнутися не міг. Ще й вимагала, аби я їй потилицю чухав. Уявляєте? У неї такий сексуальний пунктик. Люди, я просто очманів! Але це – нічого. Мені з нею у концерти не ходити. І психіка у мене міцна, як сто горіхів, – витримаю. Секс – це природно. Правда? Тим більш з такими бонусами.

      – Якими? – зацікавився Макар.

      – Мартазавра – помічниця якогось крутого дядьки- парламентаря. Відповідає за аґітацію в Києві. Учора до вечора допомагав їй гроші по точках розвозити. За це отримав… – Гоцик замовк, усміхнувся. – Триста баксів. Секс з Мартазаврою. І вкрав двісті баксів з мішка.

      – З якого мішка? – не зрозуміла Люба.

      – Гроші ж у мішку були. Мішок грошей. Уперше бачив… – Гоцик одним ковтком спорожнив пляшку пива. – Це не кінець, друзі. Поки я Мартазавру маю, матиму й усе інше. – Глянув на Макара з Любою. Плечима знизав. – Що? Мав закріпити успіх. Конкуренти не сплять.

      – Гоцику, це огидно, – скривилася Люба.

      – Не огидніше, ніж голодувати, – відрізав Гоцик.

      Та за три тижні обов’язковий секс упереміж із політичними балачками так виснажив філолога, що він не придумав нічого кращого, ніж заявити коханці, що його політичні уподобання більше не дозволяють йому сіяти своє сім’я на ворожій території навіть за умов пристойного гонорару.

      – У тебе є політичні уподобання? – здивувався Макар, коли Гоцик повернувся на Костянтинівську із червоною од ляпасу щокою і з гордістю заявив, що готовий знову позичити у Макара вовняну шапку, а у Люби шарф, щоби пошукати приробіток поза політикою.

      – Мусив брехати, – потер щоку Гоцик.

      – Людей без політичних уподобань не буває, – докинула Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці і за слова відповідала.

      – Справді? – засмутився Гоцик. – От біда… – Запропонував: – Наша печера буде територією без політики. Без географії. І без економіки.

      – Він анархіст, суб’єктивіст, екзистенціаліст і взагалі – голота! – сказала Люба Макару, спостерігаючи, як Гоцик моститься спати на килимі