Рай. Центр. Люко Дашвар

дві дівчини поруч були, а не одна…

      Ушилася за мить. Гоцик упав на килим поруч із Любою і Макаром, поклав голову дівчині на голі коліна і сказав:

      – Любо! А ніхто ж не повірить, що ми навчилися не хотіти одне одного…

      – Особисто мене чиїсь думки не турбують, – вставився Макар. – А от що робити із власними?

      – Мовчіть, голото! – розсміялася.

      Макар із Гоциком навчилися визначати Любин настрій уже за кілька днів після її появи на Костянтинівській.

      – Голото! Вар’яти! Cheeky beggars! Bastards амбітні! Ми – кращі! Це місто буде нашим! – вигукувала весело, вриваючись у двадцятисемиметровий космос, і хлопці знали – у Люби все гаразд.

      Їм здавалося, у неї взагалі не буває похмурих днів. Сумку з ноутбуком і книжками кине, на раз-два від плити вже смачно пахне, одяг поскидає, до ванної, звідти гукає: «Дивіться, усе не зжеріть! Мені лиште…»

      – Тебе пани не годують? – ковтав слину вічно голодний Гоцик.

      – Щоби я після них недоїдки збирала? Переб’ються! – на ходу переодягається, на ходу їсть. До дверей. – Не сумуйте, голото!

      Макар наказу не слухав, сумно дивився Любі вслід і, коли вона зникала з двадцятисемиметрового космосу, скептично кривився:

      – Ґеніальний план! Тричі на тиждень миє підлогу в жирних і сподівається тим розбагатіти…

      – Контакти з жирними можуть бути корисними, – захищав Любу Гоцик. На відміну від дівчини, яка впевнено поділяла багатих на розумних і жирних, Гоцик усіх багатих вважав жирними, але блювати від того не збирався. Гоцик взагалі вирізнявся міцною психікою.

      Люба теж спершу подумала саме про корисні контакти, коли після трьох тижнів безперервних пошуків підробітку однокурсниця Гізела крадькома тицьнула їй візитну картку аґенції з добору прислуги і просила про це нікому не говорити, бо аґенція належала Гізелиній мамі, а пишатися цим у демократичній Могилянці було справою, з одного боку, ризикованою, з іншого – клопіткою, бо відверто бідних спудеїв в академії вистачало і кожен шукав додаткову копійчину. Люба поклялася мовчати і того ж дня помчала у розкішний офіс на Печерську.

      Схожа на фарфорову ляльку Гізелина мама пригостила Любу кавою, перерахувала професійні якості, без яких неможливо стати доброю прислугою, – психологія спілкування, диплом кухаря, курси з етики та естетики, спеціальні навички з догляду за розкішними одягом, килимами, антикваріатом і меблями, ще щось кінологічне, педіатричне – і запитала:

      – Чим з перерахованого можете похвалитися?

      – Каву варю… неперевершено! – хоробро видихнула Люба. – Усього іншого навчуся.

      Лялькова голова Гізелиної мами захиталася – ні, ні, ні. Люба відсунула від себе чашку з холодною кавою і гаряче:

      – Дайте мені шанс. Клянуся, якщо хазяї поскаржаться, ніколи не потурбую вас вдруге. Гізела казала… ви…

      Згадка про доньку прикрістю відбилася на обличчі матері. Розгорнула діловий блокнот, хвилин десять вибирала кандидатуру потенційного роботодавця, врешті записала адресу на чистому аркуші і простягнула Любі:

      – Сьогодні