Рай. Центр. Люко Дашвар

їхнього космосу на Костянтинівській. Тоді теж – серце у п’яти. І з якої радості?

      – Сань… ти мене чуєш?

      Макар кивнув. Люба обернулася до нього.

      – Поможи мені, – надто швидко. Наче милостиню просить.

      Макар злякався ще більше.

      – Звичайно, Любо. Які питання.

      Люба раптом підхопилася, вхопила Макара за руку, потягла до кімнатки.

      – Та кинь той заварник!

      – А допомагати в чому? – розгубився Макар. Став посеред кімнати. Люба закусила губку і прошепотіла:

      – Я… Мені потрібен сексуальний досвід…

      – Що? – У Макара волосся дибки. – Любо… Ти себе чуєш?

      Дівчина вхопилася за руде волосся, обмотала навколо шиї. По кімнатці заходила. На підлозі – подушка. Вона її ногою – геть.

      – Гей! Любо! Що з тобою? – Макар їй.

      Зупинилася. В очі йому.

      – Я люблю… Я жити без нього не хочу. Розумієш?

      – Ну, нормально…

      – Я не хочу, щоб він знав, що я… незаймана. Розумієш? Я боюся… Боюся, що налякаю його. Чи сама налякаюся. Оці ваші слова… про провінційну забитість… Я ж не знаю, як воно… Ти би… міг…

      У Макара перед очима попливло.

      – Ні, ні, – замотав головою. – Ти здуріла. Ти дурна, Любо! Дурна і не лікуєшся.

      – Санєчко… – руки простягнула. Макар відсахнувся і вискочив у кухню. За заварник ухопився, кави накидав, на вогонь. Хай хоч щось звариться. Цигарку з пачки дістає, а пальці тремтять.

      …На плиті википала кава, чорною рікою лилася з заварника на вогонь, шипіла, лопалася великими чорними бульками, випаровувалася. Тільки коли вона остаточно загасила полум’я і кухня заповнилася запахом газу і перегорілого кавового зерна, Макар отямився, вимкнув плиту і врешті почув з кімнати тихі схлипи. Опустив голову. Застиг біля вікна.

      – Ну дурна… Ну дурна… – спустошено.

      Чогось знову згадав той жовтневий ранок, коли рудоволоса Люба вийшла на веранду і посміхнулася, побачивши його з Гоциком. Як він мляво махнув їй рукою, мовляв, привіт. Як не спав на старому килимку, прислухався до рівного Любиного дихання, що йшло від дивана. А ворухнутися не смів, бо Гоцик обов’язково прокинувся б чи просто штовхонув би Макара під бік, мовляв, спи вже, не рипайся. А так хотілося обернутися, глянути на сплячу дівчину, побачити трохи розтулені вуста, руді коси на білій подушці. У такі хвилини Макар заплющував очі й уявляв собі сплячу Любу.

      – Ну дурна, – прошепотів.

      У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській утворилася чорна діра. Мов кава на плиту пролилася і застигла у коридорчику, роз’єднала невидимою безоднею навпіл. У кімнатці плакала Люба. Макар безпорадно товкся по кухні. Ні. Із ким завгодно. Навіть з Розою Сиґізмундівною. Тільки не з Любою.

      Закурив. Не йде. Викинув. «Тільки не з Любою» – у скроні. Скільки часу билося – звідки взнати. І тільки коли пальці припекла чергова цигарка, Макар раптом зрозумів, що не чує Любиних схлипів. Німо